Привели до економії двох беззаконників аж надвечір. Економ Чернуха ще не вертався з поля, і тому лиходії посідали під коморами, ждали. Дворище загромаджене будовами, хлівами, амбарами, заставлене возами, реманентом. Осторонь, у глухих осокорах, жовтий, як віск, у білих смугах просторий будинок економа з круглими підпорами... Чимале поле в економа, хіба ж одна економія — там буряк, там зерно сіють, там скот стоїть, велике господарство, скрізь заглянути економу треба, подивитися за порядком, хто знає, коли справиться Александра Степанович,— економа, безперечно, знав староста... До речі, сидіти поряд з обшарпаним Павлом, може, не зовсім і пристойно старості. Та що було діяти? Староста вільно собі у дворі ходив, і люди іншими очима, безперечно, дивилися на Старосту: може, від громади він у якійсь справі прибув? — втішав думкою себе Лука Овсійович. Заробітчани, що верталися з поля, розпрягалися, не дуже, спасибі їм, приглядалися до двох арештантів. Чи вони не позвикали, чи мало люду тут перебувало, підвід, скоту? Щодня стражники, сторожі, ланові, об’їждчики, полісовщики, прикажчики, наглядачі, пригінчі пригонять порушників до економа за поруби, попаси тощо. На те економія. Звичне явище. І економ не здивувався, навіть не озирнувся, коли стражники доповіли про двох порушників.
Люди стоять над ріллею, ламають голови, бояться ступня зробити, мов далі розкрилася прірва. Одвічна досада з грудей виривається... «Назад повертати доводиться»,— нерішуче Захар нагадує. Лука Овсійович спаленів: «Куди назад? Хай йому ноги назад поверне! — себто Харитоненкові. Десять верст гаку давати, об’їздити, коли під рукою нива? Коней мучити, час гаяти? Розпалився до краю, розгнівався староста, з лайкою напустився на Харитоненка: — Душителі> клятий, павук, гнобитель, людським трудом розживається. Скільки год за оренду пасовиська з села тягне жили, ще мало? Чи з одного села? Ненаситне черево! Щоб його чорти взяли та кістки повикидали на той світ!» Тяжко ходили груди старості, налились кров’ю очі, палахкотіло гнівом сите, заросле щетиною, вигорілою на сонці, лице, так що навіть Захар перед таким бурхливим гнівом почував себе несміло. Як давні друзі, поряд у біді, стоять, радяться, нічого придумати не можуть. В цю мить Захар відчув щирого спільника в старості проти Харитоненка, всього клятого панського кодла! Всім допік, виварив соки з людей! Захар дивився на ріллю, не знав, що діяти. Заорав пан дорогу, щоб йому світ заорало, тепер вертайся, об’їзди через підгір’я, на десять верст дальше. Якби люди знали, хто б ту оренду брав? Муч коня, перегонь, перетомлюй, за день двічі не справишся.

Захар не змовчав, докірливо при нагоді і старості закинув — ще й лагодити дороги між панськими полями староста людей вигонив! В іншому випадку, може б, і не змовчав староста, бо взагалі не любив, коли в волосні справи хто втручається, та на сей раз похмуро, але лагідно відказав Захарові, що то старшина звелів, від волості був наказ. Хіба від себе він, чи що? А волості земській наказ дав... Хіба знають люди, відки йде все лихо?

Поки люди без пуття на дорозі збивали куряву, Павло тим часом, не кажучи слова, стьобнув коника. Набридла, видйо, хлопцеві балаканина. Від несподіванки кінь рвонув, напружився, вгрузаючи, потяг по заволоченій ріллі воза. Людям забило дух. Захар кричав, крутився, з острахом озирався, помутніли йому очі, і він нічого не знав, не бачив, не тямив, що діється, прийшов до пам’яті, коли син опинився на стерні, не озираючись, не спиняючись, поїхав до кіп. Тепер уже нічого було стояти, вагатися, міркувати. Захар, мов у гарячці, кинувся слідом за сином, що досить легко вивів батька з нерішучості.
кої оренди, пересвідчився Мороз, бодай насіння вернути. А трудов скільки загатили, сили згаяли? Загули людські копійки. Як відновити емаль ванни.

— В вигоді лише поміщик зостався.

— Харитопенка ніколи не спіткає біда, в збитках не буде...

Снопи накладено, рублем придавлено, люди ще раз оглянули поле, наважилися назад ріллю переїхати, може, не з легкою душею, поганяли коні, примітили ще чимало коліс на ріллі — видно, вони не перві, вони й не останні снопи везуть, людям треба, не одна підвода справилась, ніхто не стане десять верст гаку давать...

Вози ще на ріллі були, як з лісу вискочило три верхівці, розхристані, вусаті, сипі картузи поприхвачувані ремінцями, помчали возам навперейми, з криком, піком, розмахували нагайками. Коні ситі, вороні, летіли, як вітер, розвівалися чуби, роздувалися каптанці, верхівці досить грізні були, несамовито кричали «стій», аж кров холонула, розпалювалися, засапувалися, наганяли підводи, що не спинялися-. Передній з розгону різонув Павла нагайкою по спині, хлопець аж вигнувся, потьмарилося в очах, забило дух, на коня стрибнув, згріб верхівця, мало півживота не вирвав, стягнув на дорогу, зачав товкти об землю, давити, м’яти — якби батько, Мороз, два верхівці не відборонили, був би край, кінчив би стражника. Четверо людей насилу Павла одірвали, повисли на руках, здавили в дужих обіймах. Хлопець люто харчав, пручався, приходив до пам’яті. Верхівець ледве з землі підвівся, м’ятий, пошарпаний, стогнав, вигинався, розгинався, розвозив пилюгу по лицю, пе міг теж нічого збагнути — сторчма головою з коня злетів, забило памороки людині... Староста в цю напружепу хвилину пе стерявся, пе втратив розуму, з розсудливим словом звернувся до Павла, повчав, вгамовуючи хлопця, що зопалу підняв руку на стражників. Люди на службі в пана, охороняють економії, панські маєтки, лани, ліси, наказано стежити їм, щоб ніхто шкоди не заподіяв, казенну службу сповняють. Стражники мали нагоду пересвідчитися, що то за благонадійна людина перед ними, враз видно господаря,— та все ж вони мусять приставити селян до економа...

— За що? Чи ми закону не відбуваємо, чи що? — з переконливим словом звертався Захар до верхівців, вро-зумляв, щоб порішили справу миром.— Чи вони ж не такі самі люди?
Гарба крутилася, згубилася між копами. Вже коло кіп Захар озирнувся — Мороз стояв иа дорозі.

Ніхто не збагне, не зрозуміє, що діється в цю мить з людиною. Захарові минеться, з голого — як з святого, одвічний гольтіпака. Що з його візьмеш? Лука Овсійович над громадою староста, миром заправляє, людський радник; коли хто дізнається, довідається, що тоді буде? Страму не оберешся. На все село ославлять. До економа дійде, а може, і до земського, вже тоді йому халепи не минути. За порядком він дивитися мусить. Захар закон нарушив, а він що?.. Щастя, нема нікого навкруги, а то б і Захарові не минулося... Староста, можливо, вперше в житті пересвідчився — іноді навіть вигідно бути непомітною людиною. В тяжкому роздумі стояв староста, вже сонце клонило до лісу, і син нерішуче понукав батька — може, і ми поїдемо? Краще б уже він мовчав... Ніхто не осягне, що на душі в старости. А Захар тим часом накладає снопи. Ще й, мабуть, глузує з нього. З воза далеко видно навкруги. Захар проворно викладає верх, з жалем дивиться на старосту. ванна.

Світу не бачив Лука Овсійович, поки ріллю переїхав. «Пронеси, господи!» — одна думка вела. Наважився-таки. Що було діяти? На вибаги Харитоненкові дивитися? Аж упарився, сорочка до тіла прилипла, ноги і чуб змокріли... В голові гуло, колеса крутилися, поле обертом ходило, аби щасливо минулося... Зовсім охляв, збляк, спасибі, коні довезли, вивалили на стерню, як порожній лантух. Стане він Харитоненкові потурати!

Снопи легенькі, тощі, не снопи, а горстки. Захар із сином скоро вправилися, майже все поле на віз склали, дві копи. За перевесло візьмеш — сніп колоском дивиться уверх, соломою хилиться до землі, колоски — як мітлич-ка, панська оренда, чужа земля. Стане Захар розробляти, здобрювати? На наділі путніший хліб. Зібралися додому батько з сином, назад тою ж дорогою треба проскочити, добре — неділя, на панському полі сторожа коло скирт, ніде нікого навкруг. Захар озирнув поле аж до самого ліска.

Лука Овсійович просить Захара, щоб заждав, поки вони наберуть снопів, і Захар згоджується: двом охотніше вертаться. Він навіть з сином допомагає Морозові накласти гарбу.