— Тягни, тягни! — погукувала на невістку.— Не замерзать же коноплям у воді!

Вигрілася, розрум’янилася, мов квітка, стояла за очеретами, лозами, бадьорила Орину:

— Чи ти не змерзла?

Гарячу руку намочила:

— Вода під льодом не дуже холодна.

А саму в те болото вогнем не заженеш.

Од вітру вода зашерхла. Орина рук, ніг не чула, червоні, як рушник. Обмерзла, забовтана, одвалювала тяжкі брили. Закинута, занедбана — Калиткам мусила коритися, годити. Живе — без радості, помре — без горя. Одна думка вкрадалася, душу огрівала. Понівечили, зламали дівоцьку долю, занапастили життя, серце ж незмінно горить, надіється: а може, виясниться? Руки на себе давно б наложила, якби не надіялася... Посилала думки милому, вчувала, вірила — Павло затоптати себе не дасть, зуміє захистити себе, домогтися свого, добитися визвольного дня для неї... Про те чи не раз розмови в них були. Інакше як жити? Орина полоскала горстки, вимивала від землі, подавала зовиці. Терпіла, зносила б усе Орина, щоб тільки людське серце не закрилося для неї.

Ні в кого не було таких ряден, як у Калитчипої Ганни. Вміє, знає вона коноплі глядіти, полотна дбати. Впору вибране, вимочене, волокно м’яке, вже кращих ряден, ніж паніматка, ніхто не надбає. Цвітними нитками переткані, любо глянути. На все село славляться Калитчині рядна.

Під льодом вода затхнулася, зогрілася, слизька, зелена, від смороду аж учаділа Орина. Ванна. Відновлення ванн у Львові.

Матірка виспіла, посипалася на Семена, вибрали, висохла, обмолотили, намочили, приморозки мало не придавили, не замурували коноплі в болоті. Невістка мусила витягти,— хто ж полізе в студену воду? Як не було невістки, завжди Скибина Тетяна в одробіток тягла коноплі. Тепер невістка лежатиме, а Ганна найматиме?

— Сидня не розцвіте
— Ви знаєте, що співать заборонено,— політиче-ський год!

Арештантів гнали селом до волості, від Непряхп ніхто не втече, всі пісні, веселощі під владою його, ще недавно заступив він, а вже чутка скрізь пройшла про завзятого стражника. Чи довго йому врядника вислужить? Принадні дні ставали перед очима — тоді він Чубові не стане коня чистити... Непряха із зловтіхою сповістив понурий табун:

— До ранку посидите в холодній, а там дадуть вам мітли, спровадять базарний майдан замітати під кара-вулом.

Страм, наруга на все село. На весь повіт ославлять. Набралися страху. Наплакалися, нагорювалися.

— Дядечку, та ми тільки співали «Гриця».

На сльози не зважали.

— Збиратися не можна, почім знать, хто затесався між вас, може, у вас нолітичеські розмови були, тепер не без того, проти закону пішли. Може, прикриваєте, приховуєте когось?

За короткий час, треба знати, Непряха набув- чималої слави на всі довколишні села. На ярмарок Непрясі хоч не показуйся. Ярмарчани навперебій зазивають Непряху на могоричі — кожному кортить із стражником заприятелювати, декому, далебі, здається, що випий він із Ненряхою чарку — виясниться світ, веселіше сіятимуть зорі, вільніше дихать стане, щедро посиплються ярмаркові прибутки. Та Непряха не з кожним стане до розмови, не то що сяде за один стіл. Царську службу він сповняє. Чи не знати які настали часи? Прокламації, оратори людей збивають, не поспій він виору, людині здається, світ завалиться. Непряха водить орлипим поглядом поверх смушевих шапок, пригукує на ярмарчан, що духу стражникового боялися. Принаймні так йому здавалося.

Не без того, щоб Непряха не погомонів коли з людьми, не посидів, чи він уже такий гордий, пе признає селянського сословія, цурається земляків, нехтує сусід, чи він такий нелюд?

Не те щоб він був надкий на могоричі, як декому, моше, здається. Ніхто не скаще, що Непряха не любив сам будь-кого почастувати. Пригукне, бувало, вздрівши на ярмарку дальнього родича, репаного парубка, посадить під яткою за стіл поряд себе, на людських очах наллє чарку.
Коли ж про цю подію дізналися Максим з Павлом, що вернулися на ту пору з заробітків, то вирішили провчити Нєпряху.

Вислідили, засіли. Коли поночі стражник гнав конем до своєї дівчини на хутір, розбігся, розігнався,— хлопці перечепили через дорогу між двома ясенями в царині віжки. Непряха напоровся, з коня впав, затовкся. Відтоді став ще лютіший.

Павла з Максимом вся вулиця боїться. Смілі хлопці. Вони і хазяйських синів на кулаки брали. Молотарку в економії розбили. Павло на барабані стояв, снопи подавав, ряднину хтось у сніп замотав, барабан бичовий, тільки колосок пролізе, а тут мішок дертий встромлено в барабан. Порвало середину. Позбігалися пригінчі, прибув економ, дісталося пригінчому Гаркунові. Здавна заведений звичай — заробітчанська помста. Як не виправдувався Павло — за гарячою роботою хіба встежиш? — вирядили хлопця без оплати.

А поки що досвіткам не страшно — співали, гомоніли про політику, в гурті хазяйські діти. Ті, звісно, заносилися — старости син, старшини дочка побояться закону? Якогось там Назара Непряхи дуже злякалися вони?

Тужна пісня бриніла в хаті, будила жалі:

Ой мати моя, не жени мене,

Не жени мене, не жури себе,

Бо візьмуть мене в некруточки,

Обріжуть мені чорне волосся...

...Досвітки кладе в сон. Хазяйські хлопці прикорхнули коло ситих дівчат. Ніч накриває всіх. Павло вийшов з хати. Сторож одбив часи на дзвіниці.
Саги затягло кригою. Під босими ногами тріщав молодий лід, розпадався, булькала гниловодь. Ріка ще жива була, плюскала ворона вода в Пслі, болото змерзалося. Орина за коліна влізла в сагу, сколотила водостій, коноплі викидала. Піт виступив на чолі. Чоботи скинула — сухі будуть, ноги обігріються. По пояс у заплаву стояла, лопаткою землю скидала, одбивала мерзлі грудки. Ноги, руки задубіли, а тіло горіло. Коноплі мочила наче не глибо-, ко — дощі виповнили саги.
Не-пряха вдоволено всміхається, парубок присміхується, Непряха кине жарт, парубок і собі підкине слово, не мовчить. А що вже приязні та прихильності до показного стражника в душі парубка — повік не вичерпати!

Люди дивляться, вражаються, собі присовуються. Далебі, весь шинок до послуг Непряхи. Дівчата не зводять очей з показного стражника (чому не жениться?). Та чи Непряха такий падкий на чужі могоричі? Власноручно виймає із гаманця срібного карбованця, бряжчить по столу, карбованець аж підстрибує,. перевертається, виблискує, привертає увагу присутніх, Непряха замовляє ще питва. І всі те бачать, як він щедрою рукою наливає чарку — пий, та знай, що Непряха не цурається простих людей.

Он що буває часом!

Ціле стовпище збилося навколо Непряхи. Акриловий вкладиш у ванну.

Непряха на тім не вгамовується, наказує подати пляшку пива. Ні, дві пляшки.

Пиво сичить, шумує, піниться, в парубка душа не на місці, що на тім білім світі тільки діється!

А пиво прозоре, променисте, Непряха п’є, і парубок хлище, а дівчата, що вештаються побіля, так мило всміхаються, і Непряха вільно із ними перемовляється, дотепами так і креше... І парубок собі часом підкине слово, та все невлад, та все невпопад, дівчата його, треба знати, мало й слухають. Коли ж Непряха підкине дівчатам слово, так ті просто хиляться од сміху. А що вже дівчата милі, показні, хороші...

Он що часом можна побачити на тих ярмарках!

Проте тепер Непрясі не до жартів. Кінь, як чорт, викручується під ним, стражник рве, лютує; не то кінь його засіпав, не то він коня, Непряха з гиком, гуком жене порушників ладу. Це вам не досвітки чи ярмарок.

Грозив, страхав, з усього видно було, що вулиці не минути лиха.

Хлопці тоді скинулися, викупили дівчат, що кинулися врозтіч, самі до волості пішли, та скоро і вони відкупилися.