Без сварок, колотнечі все обійшлося. Вкрита материним кожухом, зігріта цілющими напоями, в рідній хаті Орина спокійно, вперше за довгий час, задрімала.
Другого дня мати раненько витопила, наготовила, сама з батьком до церкви пішла, наказавши суворо дітям доглядати Орину, що, виснажена, безкровна, лежала на подушці. Дід Савка з печі зліз, стривожений, мовчазний, постояв, подумав, спочутливо похитав головою над онукою, що безправна в цій хаті, як і він сам, глибоко зітхнув, теж* поніс гріхи в церкву.
Марійка не могла одвести жальних очей від сестри, така дрібна вона стала. Під пильним поглядом Орина прокинулася, осміхнулася, обвила рукою сестру. Скоро навідалася Маланка, не розпитувала, не розгадувала, а тільки оплакувала безталанну подругу. Дівчата прибрали, розчесали Орину, самі вийшли з хати.
Павло відчув дивну кволість у ногах, як переступив поріг, скільки думок, переживань набралося в душі кожного, що розказати влад несила. Орині аж сором за свої кощаві руки — закорявіла па роботах у Калиток, Павло наговорив чимало ласкавих слів Орині — премиле, предобре, прехороше. Ванна. Не зумів захистити, віддав на глум. Плакав, каявся перед нею, страму, муки набралася через нього. Думали хіба, що розлучать? Вчував свою провину, безпорадність, благав, щоб не верталася до Калиток. Ніхто не присилує її. Не ті часи тепер. Скоро все переміниться.
Тремтіли, мовчали, слухали, як билися серця, перебігала кров по жилах.
Крадькома він пробрався в хату, і тому, як стукнуло в шибку, вибіг у садок,— Максим з Марійкою стерегли біля воріт,— подався городами — верталися з церкви.
...Пахнуть вибілені сонцем полотна. Орина дівчиною пряла, в роботі змалечку кохана. Сестричка тримала тяжкий сувій перед Ориною, що в забутті занурилась лицем. По розмові з Павлом розвеселилася, пустує Орина, наказує Марійці подати пучки цілющих трав, нщ теж пахнуть, дід Савка назбирав. Все в хаті рідне, премиле стало Орині.
Треба людям вернути гроші? Кому милость, а кому втрати? Не може бути того. Хазяїни, мовляв, хотіли добро громаді зробити, на всю округу Буй-мир в славі був, недоїмки сплатив,— даремно царський каптан старшина вислужив?
Хіба не одурять, не окрутять волосні крутії громаду? Калитка жаліє за тими часами, коли за подать водили по сгіігу босими, обливали водою на морозі. Добро, волосні різки відмінили, ото б Калитка натішився. Кулаком тепер натовче непокірного. Земського начальника задобрив, тепер правує. Він і солдатські гроші, дрова задурив, плачуть солдатки з дітьми малими. Кому годи поставить менші, щоб на службу не взяли. Коні на війну брали, хазяїни Калитку могоричать: «Постав мого коня». Сотні загрібали. Старшина баришував кіньми. Манисвіт. Друкованими буквами розписується, а весь світ одурить. Печаткою вдарить — закон! Медаль начепить — власть! Мамай по хуторах їздить, сіно скуповує, осоку, лепеху, стоги сіна наставив, на війну з Калиткою перепродував. Наживалися і на сіні, і на конях. А хто осмілиться на сходці проти старшини слово сказати —- в Калитки врядник, стражник, десятники під рукою, розвелося стражників тепер — в економії і по селах.
В глухі, осінні вечори довго блимають вогні в хатах, жінки прядуть, точаться розмови про сільське безталання, скрути. В Захара повна хата мороки завжди. Люди скрізь по селах почали умом розкидати, про панські кривди, гноблення, безправ’я гомоніти, час такий, порядки лихі, людському терпінню край приходить. Все лихоліття вивернулося, стало перед очима в новому світлі. Допитливі такі голови, до всього додивляються, докопуються, осудять. В Захаровій хаті говорили про всі кривди, що спіткали село, і в словах не вчувалося вже покори проти лихої волі. Із гнівом в голосі говорили про розплату з панами за гіркі образи, як в інших селах. «Бо вже отут наболіло»,— торкав Захар свої запалі груди, водив очима по лицях. Напружене мовчання придавило хату. Думки билися над самим краєм... Ще, може, не цілком виразні, окреслені Ставали заміри, тривога, туман перед очима, та вже воля, рішучість западали в душу.
Дрімали бороди, тужлива пісня навівала сон, плекалася, жалілася жінка, що родилася, на біду, горшком воду носити, соломою в печі топити. Ідеш до комори — нема хліба й солі... вона ж не тікала, вона ж не бігала свого щастя-долі.
В якій скруті не жилося — хата з піснею засинала.
В житті завжди так. Маже жінка долівку, в очах чорно, на душі нудно, з досади візьме і заспіває. Од пісні млость по тілу розіллється, з піснею думка мрійно в’ється, жінка в забутті долівку маже...
Передавлена, перем’ята, пересуджена, людьми засміяна, оглумлена... Зробити ванн у Львові. Городами бігла поночі до рідної матері. В сорочці, боса, позакипалася кров на тілі, тремтіли сльози в очах, замотувалася в ряднину, благала — не може вона терпіти. Мати злякано приклала руку до чола,— дочка горіла, харчала, заложило груди. Живий жаль дивитися на Орину. Мати поклала дочку на теплу лежанку, вкрила кожухом, в печі протопила соломою, зварила калину з цукром, напоїла — хай потом зійде, одужає. Очі зашшли кров’ю, посиніла, зажовкла...
Біда, напасть дочку спіткала. Не має життя за ненависним чоловіком. Синяки з тіла не сходять. Чужим умом Яків живе — за слово навперекір і за мовчання — б’є. Свекруха гризе, поїдом їсть. Не так попрала, помазала,— запаскудить, заляпає — переробляй. В діжу з тістом турнула. Сухе гілля Орина ламала, витягла руку. Коноплі тягла — застудилася. Одне дорікає: взяли недолугу. Зовиця собі, як шуліка, клює.
Крихітку горя Орина розповіла, мати побачила — несила дочці жити в Калиток. Невістка — чужа кістка, гризти можна. Злякалася Лукія, щоб рук не наложила на себе дочка. Мов із жалем промовила:
— Я ж тебе зрядила...
— Наємниця я в Калиток...
Лукія душею перемліла — закрутили, занапастили життя дочці, думали — обвикнеться. Зачдхла, зав’яла, кощава та марна, губи смаглі, з кожним днем занепадає. Лукія давно пересвідчилася — не на користь дочці пішли батьківські турботи, піклування. — Тобі жити, дитино...
Орина завжди матері з думки не виходила, мало хто знає, перемучилася, насумувалася, надивилася на гірке невістчине життя на багатому дворі. Невільницею дочка була. Хіба мати ворог своїй дитині? Хай робить, як знає.
Батько, Іван Чумак, що не спав, слухав розмову матері з дочкою, думки голову гризли, нічого не сказав, щоб не бути винуватим. Думав вдіяти якнайкраще — вже набридли людські докори (Захар, той ніколи не змовчить), сам бачив: загубив життя дочці. Стане він перед Калиткою шию гнути? Осміліли тепер люди, не стали боятися ні старшини, ні сатани, прости, господи...
— Дома, однак, роботи нема тобі,— не стерпів, подав від себе слово Чумак, подав з такою думкою — хай поки дочка побуде, однаково діватися ніде, треба навідатися до Калиток. Чи з лихого серця Чумак дочку не хоче прийняти?
— Он Марійка росте, Максим ожениться. Чи в нас хазяйство велике, нікому вправитися?
— В економію наймуся, дарма хліба не їстиму,— рішуче відказала дочка.— Чи я своєю волею заміж пішла? — Батька докоряти чи не здумала Орина?
— Чоловік пашпорта не дасть тобі, куди підеш? Дінешся де? Без пашпорта хто тебе візьме? — врозумляв Чумак дочку.
— В економії робитиму,— вперто твердила Орина, примічала — дивні зміни сталися з батьками. Колись і розмовляти з дочкою старий не став би, вирядив, побив, тепер же спокійно, доладно умовляє, щоб не робила страму.
В кутку виглядали жовті кощаві ноги, мудрування сивих віків потяглося з печі.
— Старі люди примічали — у високосний год ніяк не можна виходить заміж — щастя не буде. І хати не став у високосний год, не купляй коня і не зачинай великого діла...
На те повчання ніхто не відгукнувся — пізно взялися за розум.
Мудра думка запала Лукії в голову, власне, не виходила давно з голови, тепер є нагода здійснити свої заміри.