Стрічалися люди селом, допитливо віталися, та виборні не спинялися для балачок, красномовно відмовчувалися. Усе ясно. З невдачею верталися з волості виборні, пригнітило осоружне зборище... Завернули до Захара зогріти душу, розігнати досаду. По хмарних лицях домашні побачили — не з добрими вістками виборні прийшли.

Сухенький дід Івко присів до столу, задуманий Павло зазирав у друковане слово, квола мати витягла горшки, Маланка побігла до льоху.

...Непогано Калитчина Ганна хазяїнів-виборних частувала. Обрали виборних — старшина з ними два дні п’є, гуляє, жінка пече, варить. Повний двір підвід у Калитки, кожен везе по мішку пшениці — дарунок старшині, справляють гульбище. Хазяїни до себе навперебій старшину зазивають — у нас хватить... і мед, і риба, і м’ясо... П’яні, веселі щоночі верталися, коли вже село спало, з піснями, вигуками — на ральці в старшини були. Давні звичаї. Захар, Грицько не понесуть, не підуть — на сміх, на глум,— не з того кругу, та й нести нічого, та й задобрюватися, догоджати Калитці не стануть. Старшина побував у хаті в хазяїна — жінка, діти щасливі, па все село слава. До бідного Калитка зайде — сполохи враз побіжать селом: чого це старшина туди поїхав, чи не цінить, бува?

Домашні мовчки слухали, як Захар з Грицьком висловлювали свої скарги, невеселі думки снували в головах. Хіба дід Івко не казав — перед тими багачами безпорадне село? Павла свої думки непокоять: і Орина хазяям прислужується, догоджає, покірна Калитчина невістка, слухняна батьківська дочка. Павло уявити не може — мила, люба дівчина в огидних Калитчиних обіймах мучиться, і Павло безсилий будь-що вдіяти, гнітить, давить безпорадність. Чи покірна, однак, Орина?

А тим часом над столом знялася смачна пара, мати наставила капусти, огірків — незмінна страва,— всі присіли до столу, кружляла чарка, пили по крапельці, що зрідка перепадала в цій хаті і тому була дорога така, скрашала сирітські настрої...
— І помогло? — мов холодної води на голову вилив звеселілим людям Павло.

Виборні враз прийшли до пам’яті, охмарніли. Захар строго дивиться на сина, доказує.

Земський начальник на ту пору до волості заходить, лисоголовий, вусатий, люди від несподіванки скам’яніли, тоді зраділи — Калитці край, до земського доступилися, Грицько Хрін все викладає. Земський гнівним оком повів на людей — і слухати не хоче.

— Буть Калитці старшиною!

Тоді саме м’ясиста, червона Мамаєва пика, глумлива, весела, нахабно вилискувала перед виборними: а що? на ваше вийшло?

Всю дорогу, здавалося, за осоромленими виборними тяглися глумливі, нудні слова.

Безсилі люди проти старшини — ои Харченко в Бобрику, Боровеньці двадцять год правує. Люди возили гній в економію, жалілися панові — згляньтеся, нема життя за старшиною.

— Помогло?

Мов дратує син батька. Захар виразно мовчить. Всі задумані, стурбовані, посмутили домашніх Захарові слова. Дід Івко при повній тиші зазначив:

— Під норов підійшов земському і поміщику старшина.
Сніг зійшов, пригрівало сонце, прослалась одпар над ріллею...

Картопля, буряк у льоху проростають, цибуля паростки пускає, все оживає, в землю прагне — сади мене...

Кров людська збуджено, занепокоєно ходить по жилах, набухлими корінниками, прілим листом, молодим молоком парує ясний, прозорий день, горлають, дзвенять, виляскують голоси, дражливі, запаморочливі пахощі туманять голову, врочисто, заклопотано світяться лиця, весняний дух будоражить навіть поганенького хлібороба. Ясна прозелень озимих хлібів око вбирає.

За зиму одбілів, охуднув Захар, стояв серед ниви, стромляв ціпок у відталу землю, мляво нахилявся, брав грудку землі, кидав, зосереджено поводив сірими очима.
Захар сказав із тяжким зітханням:

— Ех, гірка водка — нужда п’є!

Щоб не подумали часом люди, що він п’є знічев’я... З горя, безперечно, іноді витягне чарку. Чи він вже такий розгульний?

Дружна Захарова сім’я сподобалася Грпцькові, обігріла його; витираючи долонею вуси, він приязно дивиться на домашніх, сповіщає — страмні вибори були... На що Захар у згоді мотнув чубатою головою, навіть посміхнувся, згадуючи дивовииу, себто вибори... Всім кортить дізнатися про волосні новини, та не наважуються виборним надокучати, насторожилися, поцікавилися, що вони мають на думці? Чарка вдруге обійшла круг, обласкала душі, і Захара не треба за язик тягти, домашніх не треба примушувати слухати,— запально, перебиваючи один одного, виборні розповідали подію...

Старшина при медалі перед тобою стоїть, очима їсть, чути йому і видно, куди хто кидає і куди торохтить шар. Люди і бояться, щоб не замітив,— за старшину шар кидають. Виборні хто? Або дукарі, або ті, що беруть позику, з боргів не вилазять, за старшину шарують, задобрюються.

Грицько Хрін зловтішно сповіщає:

— Ми йому накидали!

Захар прояснюється, виголене ради врочистого дня лице веселіє.

— І що вже тільки не кидали люди?!

— І овечі кізяки, і цибулю!

Хата заходиться реготом, люди аж ногами тупотять від вдоволення, не натішаться, не нахваляться на виборних, сповнені вщерть веселих почувань, заохочують виборних до подальшої розповіді. Грицько з Захаром доводять розмову:

— Ти нам гіркий, як цибуля!

. — А вже як кинули пробку від пляшки!..

— ...І старшина при медалі? — не може собі уявити незвичайне видовисько дід Івко, кашель давить ядушні груди.

— Поглузували з старшини добре, що буде, як довідається?

— ...І старшина при медалі стоїть, топчеться, дивиться, як шари виймають, кізяки, часник, цибулю, пробку...

— Посліднє діло — п’яниця! Акрилова ванна - ціна.

— Ми йому накидали!
— Розбилася, розсипалася грудка — стиглий грунт, пора орати, сіяти!

Скільки клопоту, турбот з весною приходить людині в голову!

Цілу зиму блукали із сином по випадкових заробітках, добували на харч, складалися на коня, прииозичили ще грошей, купили шкапину. Без коня — ти не людина, кінь допоможе вибитися з пестатків... Тепер не знати, що робить? За корм, реманент треба дбати, свою ниву вправлк-ти, Калитці поорати, відволочити за позику — брав зерно, гроші, ще й в економію загадувано з конем відробити за випас, клапоть оренди, що з неї ніякої користі. Хоч борону кінь потягне, в плузі не стане ходити. Багачі найкращий клапоть собі візьмуть, тобі дістанеться сама непотріб. Чи з нужди-горя Калитка, Мамай панські землі орендують? Для поживи. За себе наймуть відробітників, з економом зійдуться, мало хто хазяям винен? Захар пер-вий... Добро, роботящі діти — Захарова надія — в біді по-соблять.

Скільки мудрувань, міркувань з весною в голову западає!

Полотняний дід Івко на сонце тільки око прищулив, признав — у цьому году будуть кавуни... З чого це він признав — нікому не відомо, не для кожного розкриті світові таємниці. Сліпуче червоне проміння не кожному віщує. Сам бог, не інакше, з дідом Івком розмовляє. На Чорномор’ї, в степах, пастухом був, на небі, по зорях, мов у книзі, читає. Зорі грають, мерехтять, блиснув ясно парус, вода вороніє в Пслі — сіяти просо треба, дід Івко визнає.

А ще скоро весна, в підтвердження слів дідових, викинула просяний цвіт — вигін зацвів. Якби викинула білий цвіт — на гречку врожай. Весна, мов лиха чарівниця, кольорами, пахощами морочила людям голови, плутала думки. Та вже як зацвіла рано груша, медові пахощі перебив густий дух дьогтю — ніхто нічого не міг розібрати...

Захар також тямуща людина, палко сперечався з батьком:

— Хрущі ще не літали, а ви кажете — просо сій! — І тут же хмуро, занепокоєно додавав: — Як на Яв дохи вітер з востоку — забере все з т$ку... Ярина середня може вискочить.