— А визволив з кріпацтва хто Шевченка? Хто був йому опорою в знегоді?

Майстер Нарожній доводив, що впзрів Шевченко під духовним впливом передових синів російського народу.

Далебі, наглумилися сьогодні оті мужики над гласним! Люди уважно і, безперечно, прихильно слухали вчителя і майстра.

Панько Деркач із врозумливим словом звертається до вчителя і майстра:

— Нам треба знати свою історію! Погано ви знаєте і шануєте свій народ! Ви «Чорну раду» Куліша читали?

— А чи навчає «Чорна рада», як у Харитопенка землю вирвати, чи закликає, щоб сторіками пустити кров ворожу в Чорне море? — в запалі озивається молодий хлопець Павло. Збудив подив між людьми, а щодо майстра На-рожнього, то він лиш втішався із свого учня, не приховував вдоволення, звернувся до вчителя:

— Росте нам підмога!

Всі знають, що в економії Павла побито, тож він тенер кипить гнівом проти Харитоненка.

Мамай і радий пособити гласному, та не дуже протям-ляє на письмі, ось якби про сало, мливо сталася суперечка, Мамай би довів, на що здатен! Тепер же він до краю обурився: недорослий паруб’яга учених людей вчити надумав! Чи бачили таке? Куди воно годиться? Мало потовкли в економії, ще не набрався ума!

— Не Куліша треба знати народові! — спокійпо заперечив майстер Нарожній.

— А кого ж? — в’їдливо спитав гласний, манірно діткнувся випещеного вуса.

— Учителів народу!

— Яких?

І майстер звично зачав наводити імена, од яких гласного немов корчі брали. І Захар тут щиро пожурився — скільки дорогих імен назвав майстер Нарожпій, що по кожному знані,— біда, що Захар не знає грамоти. Павло, той, безперечно, не мучить голови — майстер Нарожпій вложив у голову хлопцеві розуму. Про Шевченка і Леніна Захар чув. Майстер Нарожній у лісі на потайних зборах наводив полум’яне слово, що навіки запало людям у душу. Саме тому цар держав народ у темряві, щоб по могли люди доступитися до ясної мислі учителів народу.
Свекруха на воротях стріла:

— А що? Жалілась? Волочилась? Ходила? Іч, шлюха! Чоловіка не шануєш? Будеш ще виглядати слідок з його ніжок!..

Батько сина вчить, прихвалює:,

— Отепер ти чоловік!

Зібралися молодиці, судили, рядили:

— Ніяк не приміниться та Орина до чоловіка, жінка з норовом...

— Даровано сорочку на весілля — пілку прорізано, так усе життя прорізано...

— Як на Маланку дівчата ворожили, бігали під вікна підслухувати хатні розмови, так Орина і почула, як мати гукала до дочки: подай тертку! Вийшла заміж, так усе життя чоловік потиратиме руки нею!

— Свекруха не злюбила Орини з першого погляду. Як приїхали од вінця, посідали за стіл — свашка, дружки, світилка,— аж нема молодій ложки! Що за знак? Дивувались люди, гукали: дайте молодій ложку! Свекруха не бачить, не чує...

Орина, залякана, понівечена, в хатині тремтіла, схлипувала. Розривалося серце в розпачі, сьогодні, як ніколи, відчула свою безпорадність. Подалася до матері за порадою — батько із лайкою вирядив, і чоловік поглумився вволю, додому пригнав за возом... Чи вона лихе вдіяла, лише навістила рідних...

Яків тим часом давав порядок на господарстві. Тепер він знає, як заставити жінку любити чоловіка, не стане більше потурати Орині. Тепер він заставить її годити, стелити чоловікові, виб’є непокору з неї. Від цієї думки, як і від хвали домашніх, Яків сповнився самоповаги, мотався у дворі, заспівав навіть, що взяв жінку ні до любові, ні до розмови... Що не вміє ні снопа зв’язати, ні слова сказати... Сніп ізв’яже — він розв’яжеться, слово скаже — не наравиться...
Наче в цілком буденний спосіб зайшла спірка, притягла увагу велелюдних зборів, що слухали, як зітнувся майстер Нарожній із гласним Деркачем.

Новий міст густо пахтів сосною, ще не прибрано стружки, не позамітано тирсу, саме теслярі порядкували, як прибув земський гласний Панько Деркач.
Недільний день видався ясний та душний, під наглядом майстра Нарожнього настеляли міст через Псьол, тож з' цієї врочистої нагоди і прибув гласний. Рослий чолов’яга, рум’яний, русий, в чорному, з казенними гудзиками сукні, своїм небуденним виглядом, що й казати, вирізнявся серед полотняного люду. Теслярі зняли брилі, привіталися із гласним. Півсела товклося на тому мосту, що просто притягував людей. В суботу докінчили, сьогодні треба навести порядок, поки відправлять у церкві службу, а тоді, як годиться по недільному дню, одсвятку-вати. В Мамая в саду з громадських достатків лаштували ситий обід. Звісно, не кожний потовпиться до того обіду, де знатні люди гостюватимуть,— гласний та батюшка, старшина та врядник, волосні люди, виборні хазяїни,— всіх не перечислиш. «А хто знає, чи покличуть,— міркували люди.— Повинні покликать...»

Кріпке мостище настелили, не пожаліли дерева, паровика з молотаркою тепер безпечно переправити можна. Майстер водив гласного, пояснював, що до чого... В воді дуб як кістка, до того ж осмолений, но зогниє, ие потрухлявіє, дошки добре пригнані, все зарубано, надійно задовбано. Щоб не зірвала вода, перед весною треба розібрати.

Земський гласний був вдоволений, яспим поглядом водив по насумрених лицях, золоті окуляри привітно сяяли на сонці, полискувало святне вбрання, білий картуз, вишивана червоною заполоччю пазуха... Коли він зробив спробу посередині мосту струснути дебелу споруду, на лиця набігла лагідна посмішка. Міст стояв, як скеля, навіть і тоді, коли вгодований Мамай струсонув тяжким тілом, певне гадаючи, що міст задвигтить. Усі зареготали. Бувають хвилини, коли люди надто охочі до веселощів, потішаються з кожної нагоди.ванна. І навіть без нагоди.

Непомітно, слово по слову, між гласним і майстром виникла суперечка, що її близько до серця взяла вся людність, подавали від себе голоси, втручалися до розмови, по могли змовчати, стриматися. Несподівано цілком па інший лад спрямовано людські думки і настрої. Гострі такі, зосереджені стали люди. Не думали стати свідками, мало Сказати — учасниками значної суперечки.

Збори зачудовані гострим словом, ясним розумом майстра Нарожнього, що одкривав людям нові світи, підкоряв серця. Селяни мали нагоду пересвідчитися — до чого бувалий, освічений майстер Нарожній!
Тепер цілком розкрилася небуденна вдача. Людина правдива, сміла. Простий чолов’яга, робітник, нашого кореня, а вченого гласного Панька Деркача збив із ладу! Люди з глумом і нехтуванням сприймали слова гласного, що волав плаксивим голосом: «Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі...» Твердив, що українська нація з давніх-давен розвивалася без холопа і пана... Так що Мамай по тих словах мало не засльозився... М’якої душі людина.

Майстер Нарожній багато і не сказав. Він тільки поставив поряд Харитонепка і Захара.

Глумлива усмішка майнула на завітрених обличчях. Покрити ванну акрилом.

А тоді вже селяни самі стали наводити, доточувать, поставили поряд Мамая і Заброду, помутили розум преславному хліборобові, що зачув поряд із собою ім’я свого наймита.

Учитель Смоляк паче людина освічена, проте без усякої шани приліпив ім’я відомого гольтіпаки Грицька Хрі-на до почесного господаря Калитки, що він є старшина і наставник над громадою, первий господар на селі.

Гласний Панько Деркач мав нагоду пересвідчитися — людям тільки подай думку, а тоді вже спину не буде вигадкам.

Що міг на те сказати Мамай? Він щиро обурився, і хоч не міг од всієї душі вилаяти по недільному дню непутящого хлопця (і в церкві правиться), все ж гостро па-пустпвся па Павла:

— До кого ти мене рівняєш?

Збудив ТИхМ дружний сміх з-поміж присутніх, що недвозначно кидали глумливі погляди на гласного. Панько Деркач знітився, а Мамай, хоч і не дуже бистрий умом, все ж збагнув, що не зовсім улад зірвалося йому з язика пеобережне слово.

Щоб угамувати розбурхане стовпище, осоромити супротивників, Папько Деркач гостро напустився на вчителя Смоляка:

— А Шевченка хто заслав?

— Той, хто поставив під кулі Пушкіна і Лєрмонтова,— спокійно відказав учитель.

— Хто заслав Чернишевського і засік Полежаєва,— додав .майстер Нарожній.

— Хто заслав Короленка і Дсстоєвського,— нагадав знов учитель.

— Хто повісив Рилєєва,— доточив Павло, і гласний крізь золоті окуляри з подивом зиркнув на хлопця.