Мудра ознака споконвіку! Будь-який гультяй, бражник, урвиголова, досить йому тільки женитися — враз переродиться людина!

Орина на тім не заспокоїлася: свекруха люта, не до вподоби їй...

Лукія мало не згоріла з сорому: непокірна вдачею дочка матір прилюдно ославила... Витерпіла через дочку перед поважними людьми, боялася мати: ще старости негарну гадку про невістку Калиткам понесуть — вередлива дівчина, нелегко буде зладити з нею. Старости на диво видалися мудрі, великого значення не надали словам дівчини. Лука Овсійович поблажно всміхнувся, викладав:

— А що свекруха — матері рідної не треба, на наймита не крикне ніколи. То все людський поговір. Яків повсігда захистить тебе. Він такий, той Яків,— прийшов у хату, роздівся, мотає пряжу. Сестра пряде, а він зразу за клубок. Хвилини без роботи не посидить. Він нікого не осудить, він ні на кого не розсердиться. Вік проживеш — не бита будеш. Найбагатша, найславніша дівчина кинулась би на шию йому, помани він тільки, та Яків сподобав тебе, серцеві не закажеш, і ми молоді були...

Лукія світилася вся, слухаючи дивну розповідь старости, вражалася, головою хитала — якого чоловіка бог дочці посилає!

Кого б не принадили ті незвичайні слова, кожна сільська жінка хоч уві сні рада такого чоловіка мати, щоб хоч у місяць ні разу жінки не побив, не то — ніколи!

А слова, прихильні, змістовні слова старости огрівали душу, розгонили кров, мов ясніше в хаті стало, миліше на світі. Лукія, приязна, пригожа жінка, ласкавими поглядами обдаровувала гостей, сама заміщувалася з мужніх, ситих вусанів, що вабили жіноче серце. Тільки дочка, дивна, похмура, непривітна, не поділяла того захоплення.

Тверде слово Мамай дівчині кидає:

— Яків дасть тобі жизнь...

Мороз страхає дівчину:

— Не життя, а пагуба за бідним.

Мамай:

— Не багатство твоє, а тебе сватаємо...

Мороз:

— А там полюбитесь.

Мамай наостанку принадними обіцянками надумав скорити дівчину, що на багатий двір іде, в розкоші житиме...

— Ти там і мед будеш їсти, пасіка своя...
Лука Овсійович, розправивши пишні підгорілі вуси, досвідчено додав:

— Молодиц оженився — швидше помочі діждав.

— Одна матір, братів нема, ділиться ні з ким, зовиця на виданні, що тобі шукать?

Збунтувалася вечірня тиша! Весела дівоцька юрба щедрівку принесла в хату. В пітьмі вибродили сільські закутки, плутались городами, ярами, падали в ями, бовта-лись в снігах, вщерть повні святкових пустощів, вславляли піснями господаря. Сестричка Марійка винесла дівчатам пирогів, зникла.

Цікаві веселі лиця поприлипали до відталих вікон, дивилися, притискалися... Новина вмить облетіла, збудора-жила — старости за столом сидять, про Калитку Якова річ ведуть, чарку п’ють, Орина в хатині стоїть, сльозами вмивається, серце болить за подругу, з-під батога дівчину видають, за Калитку Якова висватують... Замолоду — чоловіка, на старості — діда не буде... Над дівчиною біда стряслася, і над кожною може. Посмутила Чумакова хата дівчат, тужна щедрівка билась у вікна:

Маланка ходила,

Василечки рвала.

Василечку-батьку,

Пусти мене в хату...

Пісня наростала, стихала, тягуча, жальна, одлітала в зимову ніч, а з піснею дівоцька воля... Подруги розважити Орину прийшли, серце їй краяли. Орина в хатину сховалася, щоб не бачили її плачу, не знали її горя.-

Кожух, критий синім сукном, сивий комір, сива шапка з кучмами, молодий хоч куди — Яків Калитка попід тинами крадеться, очі при місяці блищать, як у сірка, мало не злякав Марійку, поманив, вивідував, що сестра робить. Доля Якова вирішується...

— Плаче,— неприязно відказала дівчинка.

— Чому? — з тривогою в голосі поцікавився молодий.

— Як її мати била, заміж не хоче йти,— хмуро блимнула очима, подивилася спідлоба, не стала і балакать і гостинця не взяла, що давав Яків.

Старости тим часом Калитчиного сина хвалили, прославляли, принадні дні віщували Чумаковій дочці — в багатий двір іде, в розкоші житиме, нужди-горя не знатиме.
— А все ж таки, що ви дасте за своєю дочкою в Ка-литчин двір?

Чумак хмуриться, мнеться, вагається, тяжко думає, набирається духу:

— Півдесятини...

— Іще?

— Теля.

— Іще?

— Троє овець.

— Іще?

Орині терпець уривається, не може дівчина слухати того торгу, знає — не з легким серцем одрива батько добра стільки, перед Калиткою тягнеться, на бідний двір не дав би. З запальним словом Орина звертається до старостів:

— Чи ви прийшли дівчину сватати, чи торгувати корову?

Старости очі вирячили, набухли з подиву лиця, аж упарила старостів зухвала, несподівана вихватка дівчини. Люд поважний, статечний — це такого ще не було з ними!

Гримав, тупав на дочку Іван Чумак, жахалася Лукія — зневажно до старостів озвалася дочка, непристойною поведінкою острамила батька-матір.

Дочка не хоче коритися, вперта, неслухняна, знає — при людях батько не посміє вдарити її. Знехтувала хлопця дівчина, розкричалася, розгнівила батька, матір, не хоче за Якова йти.

— Недалекий умом ваш Яків...

— Не біда, дочко, в тебе ума хватить на двох,— відказав Мамай.— Знав, що сказати! Досвідчених у тонкій справі завжди посилають старост.

Орині набридло слухати заласні речі, знов перечить:

— Яків зав’ялий парубок.

Крихти пошани в дівчини нема до хазяйського сина — він і кручений, верчений...

Старости батька спиняють, що з гострим словом знов хотів напуститися на дочку, Мамай наставив м’ясисту руку, виразно подивився, і батько замовк. З лагідним словом звертається він до Орини, прихвалює, прославляє Калитку Якова. Мамай не стане душею кривити, знов-таки — людина при церкві служить, всім миром обрана.

— Він такий, той Яків... Ноги мий — юшку пий...
Старости заспокоїли матір — в Калитки хватить, в Калитки все єсть, добра повен двір, пе такі люди, в достатках живе, в почоті купається. Знов-таки старшини родичам вільготи всякі — не гнатимуть на одбувки, зглянуться і на подать, мало що... Звісно, старости всього не доказували, які тільки втіхи, вигоди ждуть старшини родичів, та кожній досвідчепій людині враз впаде в око і найкраще дерево — соснина, дубина на сохи, підвалини, дошки,— і найсильніший клапоть оренди на йодолі... Заможний, при владі, родич в усякій біді зарятує, гроші, зерно в руді його — всього не перекажеш, що запало Чумакові в голову. Кого тільки не приваблювали ті радощі? «Сват старшини пішов»,— про Чумака казатимуть, вже він між людьми на сходці не послідній, подасть і свій голос, вже його буде чути скрізь... Лукії свої принадні думки в голову запали: серед хазяйок і вона не послідня, гостюватиме, кумуватиме з людьми знатними. Хто міг думати, щоб такі поважні люди, як сьогодні, в Чумаковій хаті сиділи, їли, пили, розмовляли з хазяями, як з рівними?

Домашні, немов заворожені щедрівкою, прислухалися, затаївши подих, слова пробивались в душу, сповнювали врочистих почувань, святощів...

Піснярі провіщали, що в цього пана умная жона, навівали на хатніх урочисте почування.

...Чумаки ідуть — по рибі несуть...

...Пахарі ідуть — по хлібу несуть...

...Крамарі ідуть — по сукну несуть...

Бог йому дав, ой бог Йому дав умную жону,

Веселися, хазяїне,

Своєму дому...

Лукія не стане дочки хвалить, хай люди скажуть: при силі дівчина, слухняна, здорова, роботяща, щаслива своїм ростом.

Старости на Чумакову дочку уважно дивляться, придивляються: дівчина при силі, при тілі, ставна, налита, рум’яна, як яблуко, повногруда, росла, розкішна, все переливається на ній, мигтить, любо глянути...

Пригладивши масними пальцями кучеряву голову, Мамай питає Чумака Івана: