На що вже Скибина Тетяна, що ніколи з відробітків не вилазила в Калиток, завжди корилася, годила, тепер гострим словом озвалася про Калиток.

Паніматка якось Тетяні стала докоряти:

— Ти чого до церкви пе ходиш?

— А ти що? До церкви йдеш? А молоко водою розводиш?

Знала, що відказати, не раз у Лебедині покупці страмили 'паніматку. Ванна у Львові.

Вулиця розкололася на два табори, обстоювала супротивників, нова колотнеча на весь куток, певне, знялась би, та увагу сусідок привернули знов свахи, що в розпалі пристрастей лаялися, скребли, паскудили одна одну до хрипоти. Всі заслухалися, як Калитчина Ганна красила Чумакову дочку:

— Хліба напече — хоч піч стругай! З білого чорне зробить! На скатерть хліб зложила — злилося! Скрізь пальці знати! Хату вибілить — як кузня! Зіб’є масло — від вітру тане, не те що від сонця. Сорочки випере — як ганчірка. Посуд миє, музика заграє — миски з рук валяться.

Сваху страмила, невістку розписувала,— така, мовляв, до роботи охоча, здатна Чумакова дочка!

Всі пригадали — хто не пам’ятає? — на весь Буймир Ганна невістку ославила, ходила селом, скрізь скатерть, що злиплася в тісті, показувала: «Невістка хліба напекла, дивіться, люди добрі,— до річки носила змивати»,— кляла, лаяла нездатну невістку, розголосила, розславила на все село. Люди матері переказували,— плакала, горювала Лукія... Тепер людям розповідала про лукаву сваху, що рідко діжу замісила, щоб не можна було хліба всадити в піч, тісто крізь пальці лізе і за лопату хватається, невістку хліб пекти заставила, сама до церкви пішла. Знущалися з дочки в Калиток як знали. І ще людям розповідала Лукія, як чоловік уночі Орину побив, певне, хотів, щоб чорна болізнь напала, злякати хотів, боса додому прибігла. Думав — у чахотку жінку вжене, нікому не потрібна буде. Хай би чоловік як у людей, а то мохнате та муре, гидко дивитися.

В новому світлі Лукія все тепер побачила, багато чого уяснила.

Після таких вісток, ясна річ, кожна мати задумуватися стане, поміркує, коли дітей женитиме чи віддаватиме.
Як зникли верхівці, Орина з Павлом вийшли з-за дерев, подалися знов вулицями, закутками. Скільки передумали, переговорили вони в цю незвичайну, вільну, радісну ніч!
Пранці, іцо сталося вранці! Як тільки пробилося сонце, кинуло на засніжені покрівлі червоний промінь, а приморожений сніг яскрився, різав очі, солом’яний димок мрійно здіймався вгору, лунко скрипіли журавлі, жінки повиходили воду брати... «Початок революції в Росії». Поставали як укопані. Читали. Зморозило. Дівчина перша вголос прочитала, сама як стовп стала. З острахом кидали відра, бігли в хати, галасливі, збуджені, згукували чоловіків. Збився натовп. Чумакова Марійка, що три зими виходила в церковну школу, читала вголос, люди жахалися, дізнавалися про криваву розправу царя над беззахисним народом, дядько царя Володимир розстрілом командував; охмарніли голови. Тягарем звістка впала на серце. Рясніли листками дерева, журавлі, ворота, огорожі, двері, віконниці, сповіщали про нещадну розправу царя над бездольним людом. Великим вогнищем спалахнуло обурення між робітниками на ту подію — по городах скрізь забастовки, робітники за свободу борються. Петербург, Кавказ під забастовкою. А села? В степах, лісах, глушині не відають нічого. Більшовики закликають окривджений люд до боротьби з одвічними гнобителями — панами, царем. Село моторош брала. Коло листків збігалися, гомоніли. Панам треба руки вкоротити, землю взяти — давні жадання, надії села. Але цар?..

Іван Чумак давно носить таємницю, одрізнився від людей, не зна, кому повідать. На Захара напав, довірився, нехтував колись ним, до хати, правда, і тепер не зазивав, на самоті викладав мучену думку. Між людьми Захар більше ходить, чує...

На кого молилися? Від кого рятунку сподівалися? Перед ким преклоиялися? Кому вірили? В церкві «Многая літа» співали... А тепер... нізверженіє царського строю. Залитий кров’ю Петербург.

— Вирвать віру в душителів треба,— Захар промовляє.

Щасливий чоловік, з легким серцем до всього ставиться. Чумакові не під силу осягнути. Очі мов зав’язані. Страшні події мутили розум, мучили.

Зверталися знов до листка, за розгадкою, за розрадою. Львівська область.

Гнівне, як блискавка, слово опалило людям душі.
Похитнулася одвічна людська покора, віра перед царем, богом...
Сполохів на весь повіт нагнали листки. Калитка до присутствія збирався, мов на кару, відлюдькуватий, лихий — хто зна тепер, де ворог криється? Що в Буймирі діється! Люди намагалися не попадатися па очі'старшині, коли він розгніваний, населення всі звички свого владаря знало, годили колись, тепер же мов байдуже всім до того, куди й чого він іде, веселий чи сумний і що в нього на думці. Все село висипало на вулицю, скотина не напова-на, печі не топлені, в будень стрічали сонце...

Бувало, зачують дзвінки — в хати ховаються, пе дихають, з вікон визирають, хто їде; тепер спокійно надворі стояли, виглядали, мов нічого ие сталося,— лише земський із приставом баскими кіньми вулицею мчать, аж сніг курить. Не дуже привітно начальників стрічають: кидають хмурі погляди за саньми, не вклоняють чуби, рідко яка сива голова схилиться, а деякі просто стоять спиною і не обертаються. Дивні зміни, лихі заміри люди таять.

Запухлий, заспаний урядник Чуб пепорушпо стояв перед приставом і виправдувався:

— Цілу ніч село об’їздив, падав сніг...

— Листків? — глумливо перепитав пристав Дюк. Перед людьми осміяв.

Біганина, метушня зачалися у волості. Ззивали десятників, старост, скликали стражників. Калитка послужливо поклав перед земським листка. Добросельський тяжко сів за стіл, насупив густі чорні брови, кров’яніло лице, лисина.

Стражники селом ходять, листки зривають, в хати заходять, страхають, погрожують, щоб виказували, в кого листки приховані. Та хіба виявлять, викажуть? Натомість насміхалися, перемовлялися. Непрясі ходу не було, біда у власному селі стражником бути: ні поваги, ні пошани — зневага, глум, страм тяглися вслід за стражниками.
Ти на Орині м’ясо об’їла! Виточила кров! Зсохлася дочка в тебе! Була як калина, прийшла засмоктана, худа та боса! Хліб і сіль під ключами в тебе, одна вода не під замком!
Калитчина Гапна відказала розлюченій жінці:

— Дочка твоя ледача і безчесна, як і мати!

Чумакова Лукія вичитувала свасі:

— Чавунів-відерників мало дочка поносила тобі, скотини подогляджувала? Вичесана, вибілена, ти в ліжкові виніжуєшся, на дочці сорочка від роботи зогнила!

— Ти мені багатство надбала?

— З хабарів розжилися! Львів.

Свахи на вулиці топталися в снігу, лаялися. Сходилися люди, з-за тинів виглядали, дивилися, слухали.

— В тої Ганни рот не стуляється ніколи,— між сусідками зазначила Тетяна.

Мамаєва Секлета в гурті судила Чумакову сім’ю, лихий порядок... Морозиха цілком співчувала кумі, а ось стару Жалійку ніяк не проймали розсудливі слова, і вона заходилася перечити:

— Орина як набідилася за тим багатієм!

Скибина Тетяна присоромила хазяйок, що розпустили брехливі язики, куму обстоювали, невістку гудили. Від себе слово подала, невдаху невістку захистила:

— Та Орина не жила, вона змучилася, яке з ним життя, він як бовдур! — себто син старшини. Знеславила хазяйського сина Тетяна, збудила неприязнь Калитчиних сусідок, що повели проти Тетяни мову... Кому не відомо, мовляв: сама хотіла породичатися з Чумаками, не пощастило... То вона і тепер Орину захищає, закриває. Орина там і днює. Якби порядні люди — на поріг би не пустили, не прийняли, Тетяна ж Орину заманює...

Секлета, Морозиха собі сварку з Тетяною, Жалійкою звели, Калитчин рід захищали, обстоювали:

— За одинця Орина пішла, хліб заманив! Що там у неї було? — одна сорочка на плечах, ні вкритися, ні постелитися, що привезла, що принесла? Забагатіти хотіла. Один у батька син, на війну не візьмуть, з братами ділитися землею не треба... Ще й хабарником Лукія старшину обзиває, язика розпустила, на власть намовляють, сорому нема, бога не бояться.

Тетяна з обуренням до сусідок зверталася — безсоромні хазяйки на чесну жінку наволікають поговір, обмовляють Орину, хто не знає, що Чумаки з-під батога віддали дочку заміж. Мамай окрутив дівчину, жодна не хотіла виходить за придуркуватого хлопця.