Невістка прийшла в хату — єсть кого осудити, облаяти, полегкість дочці, з матір’ю паїДекували...

Не призвичаїлася з первого дня невістка, по зуміла догодити свекрусі, незграбна, неповоротка, вайлувата... Не знає, де стати, де сісти, одно свекруху сердить: то під ногами мотається, крутиться по хаті, то покладе хустку не на місці. Ганна захватать, жбурне — там не можна... Невістка голову повісила, ходить, як та черниця, щоб люди бачили... На все село ославилася, запаскудила чесний двір.

В гною, в хліві, коло екотипи находила собі спокій Ори-на, мало і в хату заглядала, годувала, напувала корів, від свекрушиних слів, нападок знаходила захисток собі... Коли Орина внесла до хліва великий оберемок вівсяної соломи, несподівано прискочив Яків. Орина остерігалася ненависного Якова, кинула оберемок. Збаламученими очима він дивився на жінку. В хліві стояли густі випари свіжого гною. Хижо роздувалися широкі ніздрі Якова. Він накинувся, напався па жінку, намагався збороти, кинути на солому. Орина пручалася, досить міцна в ногах була, ще дужче розпалювала Якова, що дико харчав, хапав її за груди, сіпав, надавав стусанів, згадував Павла, називав поганими словами. Жінка з огидою відштовхнула його, вирвалася. Надворі, перед вікнами, не посмів напасти на неї, люто сичав, лаяв, пригрозив при нагоді роз-нравитися -з нею. Озлила навіки чоловіка... Стала коло хліва, витирала сльози.

Горласта свекруха гукала невістку, дочку, хай ідуть снідати та дадуть їй спокій. Старшина поїхав у волость, повновладна жінка тепер на хазяйстві. Де Уляпа ділася, зникла з очей? Пропадом пропала! Уля-на! Зникла дівка. Матері не сказала. Вигулює десь...

Орина знала: до подруги подалася зовиця, язиком плескати, судачити та невістку обмовляти — хватить тепер пересудів для пащекуватих язиків. Проте коли мати, вздрівши Уляну, що верталася вулицею, напустилася з лайкою на дочку, Орина стала благати свекруху:

— Мамо, лайте і мене...

Щоб зовиця не озлилася на неї, боялась Орина.
— Люди добрі! Не кидайте мене через тин! Ще придамся!

Світ затьмарився людині, Мамай хмурився на збаламучене стовписько, що ізнехтувало хазяїнів Буймира! Хто заправляє вітрами і водами? Хто в церкві свічки гасить? Приглядає, щоб хлопці молилися богу, а не задивлялися на дівчат?'

Чи кожному дозволено погасить свічку. Хіба то звичайний огонь горить, що його може збить кожен грішний чоловік? Тихо, мрійно блима восковиіі вогник, не просто собі горить, приміром, як каганець, не чадить і не курить, немов і зовсім не вогонь, а коли і вогонь — то незвичайний, молитовний... І хіба може людина з буденною душею звичайно приступити і грішним духом дмухнути на божий вогник, а тоді горілчаний дух піде гулять по церкві, од якого хто лише не поморщиться, хіба тільки, що порадіє нечиста сила. Святні пахощі ладану благочесним почуттям проймають душу, і церковний староста молитовно дмухає на свічку, а коли свічка не гасне, то не стане ж він, як кінь, чмихать, а візьме обережно вогонь двома запеченими перстами і задавить. Ось що значить погасить свічку! І ось тепер неслава мирська на нього впала, глум та клевета. Збори не знали, що діяти.

Ніхто не зостався байдужим, не промовчав. У бурхливій суперечці, що їй не було краю, кожен подав від себе думку. Іван Чумак, що мав не посліднє слово на цих зборах, глибокодумно завважив:

— Еге, тут треба сімдесят сім чоловік, і щоб у кожного було по сім голів,— до того безпорадним здалося йому становище.

Люди між собою радилися, домовлялися:

— Дамо руку?

— За кого?

— За якесь черево...

— За Грицька, Захара.

Здавалося, і медаль на старшині потьмарилася від тих несподіванок, що сталися у волості. Мов святиню, на шию повісив, не справдила надій государева відзнака. Одверто, правда, ніхто не посмів образити старшину при медалі,— а можна було сподіватися і цього,— та хіба все непристойне зборище, де верх голота, сіромашня взяла, не далося взнаки? А ще ж не одна громада перед ним.
Ганна посунулася з полу, і Орина до руки материної доступила. Починало дніти. Ганна пішла в світлицю о дві дати чоловіка, поспитати панотця, що накажуть сьогодні готовити, яку страву варить.

— Книші,— сповістила врочисто домашніх,— Роман Маркович напекти книшів звеліли.— На такій високій посаді, медаль носить, книші їсть, як іде з волосного, все тремтить... Хіба старшина юшку їстиме?

Щоранку Ганна ставала перед заспаним чоловіком, дбайливо питала:

— Панотець, що будемо сьогодні варити?

Старшина іноді не обізветься, не то спить, не то марудно думає. Звісно, чи йому до того! Людині чимало клопоту в голові, важливі турботи, як блохи, обсіли, а тут ще надокучливі хатні дріб’язки не дають відпочити, зібратися з думками. Іноді старшипа зі сну зривається, гримає, закров’янілі вирячені очі наганяють страх на жінку, вона боязко до печі вертається, докоряє собі, що розгнівила чоловіка. І тому тепер, переступаючи поріг світлиці, жінка зверталася до пресвятої діви... На сей раз усе спокійно обійшлося. Старшина довго не думав, не тривожив жінки, наказав на обід борщ варити, на снідання галушки, чи то обійдеться огірком, картоплею — що прийде до смаку.

— А вам що? — рада догодити вопа чоловікові.

Хвалити бога, чоловік у леї невибагливий. Що приготовить, те їстиме. Сьогодні йому книшів захотілося. Про обід він дуже не клопочеться — гостинний люд у Буйми-рі, завжди радий бачити старшину за своїм столом, за честь матиме.

День ясний перед Ганною, лагідно сьогодні чоловік обійшовся з нею, обласкав, поляскав по розкоханих стегнах, не сказав поганого слова, звелів тільки, щоб хвилини невістка без діла не сиділа, і Ганна заспокоїла його — про те вже хай не турбується.

До комори свекруха сама йде, навіть дочці ключа не довіряє,— чимало там усякого добра, щоб не розтрусили... Щоб не часто рипатися, усе щоб під рукою було в неї, свекруха під головами, подушками, тримала рибу, цукор.

Ганна трясе боками, муку сіє, вимішує, виминав тісто. Орина курей, качок, гусей скликає, дає їсти. Нелюбу невістку свекруха одсилає До хліва, до скоту, не допускає до тіста.
Роман Маркевич виходив з волості, мов з парні, приголомшений, опущений, посмутнілий, покидав зборище осоромлений, осміяний. Сьогодні як не в людей... І це лише на підгір’ї така перевороть, а ще не одну громаду обійти, об’їхати треба, лад навести. Непокоїться серце — страмні вибори цього року будуть.

Остап Герасимович Мамай, що найбільше сьогодні вистраждав, перемлів серцем, наслухався лихословів, зазнав стільки кривди, глуму, безнадійно сказав:

— Раз Грицько Хрін та Захар попали в виборні, добра не жди...

Старшина пересвідчився — не приготовилися як слід. У думці корив себе: біднячків-крикунів пе підмогоричили добре. Думка на Захара була, та зрадив він — видно, Грицько Хріп та син. збили його, під свою руку взяли. Треба, щоб в інших громадах не було того. Трохи втішало — Луку Овсійовича Мороза третього обрали.
Свекруха ще лежала, як Орина корови видоїла, молоко процідила, сіла картоплю чистити. Ніч промучилася, все трусилося на ній — огидна, плюгава нечисть хропе, сопе, харчить поряд, Орина під стінку забилася, зігнулася, незчулася, як задрімала... Здригнулася, пробудилась: свекор гупа в двері — молодих будить:

— Ану, не пора молодим вставать? Доки його спати? Боки пооблазять. За спання не купиш коня!

Про хазяйство клопочеться старшина, спокійно не засне, не з’їсть людина. Звісно, проти невістки гострим словом обізвався свекор.

Невістка до печі стає, цілує руку свекрусі. Благословлятися на світ зачинає. Ключі при поясі в свекрухи бряжчать, велика в’язка ключів, замки скрізь понавішувані. Ганна проворно злазить на піл, вгинаються дошки під нею, наказує, що робити Орині.

Орина дров наносила, хлів почистила, свиням наготовила, корови видоїла, сіла картоплю чистити. Дочка Уляпа, лінива, рум’яна, розкинулася, розіспалася, вилежувалася... Невістка прийшла в хату — дочці можна полежати довше, поспати, здавна так заведено: за невісткою відпала турбота на хазяйстві дочці, тепер вільна вона, нічим не зв’язана, недовгі дівоцькі дні, хоч трохи порозкошує. Відновити ванну самому.