Задні ряди — латані кожухи, сіряки, свитки — вперто домагалися своїх виборних, чимало непоштивих слів знов упало на волосного голову, вигуків, що їх не слід було би слухати — панський прихвостень Калитка, мовляв, з багачами село дурить, за свої лише вигоди дбає.

— Грицько Хрін такий, що він і з самим чортом побалакає, хай би тільки слухав! — осмілів, розійшовся Захар Скиба, одверто став на захист невдахи, одвічного людського робітника... Може, хто подумає, що Захар побоїться пару з уст випустити перед волосними людьми, багатіями, як колись було? Біда тільки — напозичався, завинив він перед хазяями, влітку відроблять прийдеться. Син батька радив, добрі люди — не дукарі йому порятунок дадуть, а ті люди, що самі не мають нічого, по заводах роблять, па барикадах б’ються за свободу. Ось за кого треба руку держати! Добиватися свого права. Ніяк тільки Захар не збагне, хто сина наставляє. І вже Захар не сам, сила яка за плечима, чималий гурт обстоює його, відважний Грицько Хрін в оборону став. Ой, доберуться до панів люди, прикрутять Харитоненка, обламають і дукарям роги, хай прийде час. Одберуть у панів землю, людям роздадуть. Дома розкаже жінці, як хазяїнів парили. А поки що Захар знає, якої йому партії держатися. Не за Калитку і Мамая...

Старшина знесилів, охляв, піт зросив високе червопе чоло, котився по густій бороді, спадав краплями на медаль. Старшина безпорадно розводив руками:

— Добре...„як люди скажуть, так і буде... Тільки Захар і Грицько неграмотні, земський начальник може не признати...

По тих словах настала сперта тиша...

— Ай правда! — проспівав м’ясистий Мамай.

Проти того ніхто не міг заперечити, чималу перешкоду поставив старшина перед людьми, що пересвідчилися — не бути Захарові.
Всього не переказати, що вигадують лихі язики, тож Грицько Хрін і тепер крізь гамір вигукує, нагадує людям про те, дістає слово, намагається старшині перечити:

— А я б казав так. Узять таки Захара. Оберемо його старостою...

— А розписуваться хто буде? — гостро спитав Іван Чумак, від чого проясніли лиця. Хазяїни давно побачили — тямуща в громадських справах людина, старшини сват, між собою порішили, коли не оберуть Мороза — бути Чумаку Івану старостою.

— А печатка нащо? — недовго думаючи, відказав Грицько Хрін.— Вдарив — і підписуваться не треба. Поставити до нього писаря... Захар Скиба чоловік непитущий (поміж людей — сміх)... громаду не закрутить, не задурить...

Роман Маркович з сумом пересвідчився — хотів сход на ясну дорогу вивести, та небезпечний горлань плутає знов думку, крутить голови. Не ті часи пішли. Виводяться покірні люди. Минулих виборів, лише три роки тому, Грицько Хрін теж був такий мудрий, надумав горло дерти, проти хазяїв повстав, безчестя зводив, хотів сам у виборні пролізти, такий палисвіт. Роман Маркович тільки моргнув десяцьким — вхопили його, скрутили, одним духом випровадили, натовкли іпию, за двері випхали, а там уже м’яли, посадили в холодну, щоб охолонув, не каламутив люд. Боялися тоді бунтувати, сказати проти хазяїна слово, бо знали — люди не послухають, оберуть старостою, тоді гірко... Минуло три роки, переродилися люди, осміліли, проти поміщиків повстали, розбивали, палили. Розрухи спалахнули скрізь. Задавило військо. Кого запакували в тюрму, кого відрядили в Сибір, а кого шабля та куля знайшла. До Буймира, правда, не докотилося, але бунтливий дух уже повіяв і тут. Не вгамувались іще. Калитці спалено стіг сіна — скотині корм. Огонь розпалює пристрасті, і навіть затурканий Захар Скиба осмілюється згадувати мозолі, кривди, балакати про розправу. Земським не застрахаєш. Озлилися. На панів, на... страшно подумати. Непокірним не закриєш тепер голос, не скрутиш його,— ціла буча зніметься.

Роману Марковичу серце болить — невже він треті вибори не відбуде, царський каптан не здобуде? Нелегка справа старшиною бути, тяжко і позбутися, непокоїть безчестя. Мало що люди поважають, роблять, скоряються.
ати участь у такім поважнім ділі, як вибори старшини тощо. Це було надто прикро, особливо для тих людей, що намагалися радити своїх виборних. Посмутилися чуби, бороди, свитки, сіряки.

Аж тут новий, незвичний, треба сказати, цілком дивний для вуха молодий голос навперекір старшині недвозначно зауважив:

— І Лука Овсійович неграмотний та Остап Герасимович... старі виборні...

Старшина від несподіванки опімів.

Освітив людські голови дивний голос.

Старшина приголомшено розвів руками:

— От і додумався сказать!..

Раптом схаменувся. Незвичний голос вразив Калитку.

— Хто це? Хто це сказав?

Люди вказали на Павла, що, безвусий, зухвалий, стояв поміж борід позаду. Старшина визвірився, напустився на хлопця:

— Ти? Ти чого тут? Ти як смієш? Батько живий, а ти па сходці? Не ділений? А вже в мирські справи втручаєшся? Тобі яке діло? Геть звідси! Щоб духу твого тут не було!

Хазяї собі напустилися на хлопця, що осмілився порушити здавна заведений звичай — що не ділений, батько не вмер, сам не жонатий, на батьковім дворі живе, а вже між громадою треться, бороди повча, на чесних людей лихословить. Волочився б собі за дівчатами і не ліз куди не слід. Ніхто того не потерпить.

По тім голови страшенно задумалися. Було чому. Скільки прожили, ніколи не сподівалися — весь вік справу з зерном, салом мали, гадали, що па тім світ держиться, ніколи не думали, що може знадобитися людині грамота, що безсовісний хлопчина може використать ту грамоту в такий страмний спосіб!

Одні повстали проти Павла, другі оступилися, велика завірюха знов знялася, завелися, сперечалися, лаялися, збунтував людей безщасний попихач. Під тиском погроз, обурених вигуків він змушений був залишити сход, та кинута ним думка міцно засіла в головах. Сіряки, свитки хвалили хлопця: до чого впору озвався! Як стануть виборні молоді мужики грамотні, то вже годі багачам правувати і старшинам довго не вдержатися.

Метушня довго не стихала, люди гарячилися, кричали, вигукували. Ванна відгуки.
Як тоді на нього подивиться земський, економ, усі? Сам Харитоненко, безперечно, спитає — кого на старшину обрано, не Романа Марковича часом, чи будуть люди бунтуватися за землю?

Роман Маркович, проте, знає, як скорити, як вплинути на громаду. Що б він за старшина був? З щирим словом звертається до людей. Хіба він що? Проти Захара чи Грицька? Зниаує круглими плечима, здивовано на всіх дивиться, всі на нього дивляться, дивуються — дарма тільки нападали на людину. Роман Маркович цілком на громаду звіряється. Як скажуть, так і буде. Хіба він перечить? Кого оберуть, той і буде. Він тільки пораду дає. Хай добре подумають, кого обрати. Треба, щоб люди з головою були. Досвідчені в мирських справах. Хай спробують... Земський, знають, який строгий? В руці твердий. Непорядку не стерпить. З кожного спитає. Винуватого найде. З-під землі викопає. Знов-таки — важливі справи стоять перед громадою... Оренда людям у печінках сидить. Треба сільські вигоди захистити перед паном, злуж-жя, пасовисько, прогони вирвать, скоро діться піде буде, дихать ніяк, літо прийде — туди пе їдь, туди не завертай, туди пе вигонь. Чимало клопоту, роботи етапе, турбот не оберешся. Ціну за оренду треба щоб пан збавив — хіба Калитці, Мамаю не доводиться орендувати в пана землі? — щоб не брав дорого за злужжя, за випас: на шиї тягарем висить. А то й, мо’, зовсім повернув селянські вигони. Щоб не крутилися люди полем, не об’їздили панську землю, не морили скотину, себе. Дороги вигідні для села треба вирізать, зручно щоб на поле виїхать було. Треба таких людей обрать, щоб могли до самого Харитопенка доступиться чи то до економа, з земським побалакать...

Розсудливе, змістовне слово старшини втихомирило люд, всі побачили — корисну думку старшина подає, добра громаді хоче, за сільські справи вболіває. Голова в Романа Марковича! Недаремно він на такій високій посаді сидить, волостю заправляє. Що, якби він по городах учений був?.. Земельним міністром був би, не інакше.

Не признав лише піклувань тих, звісно, Грицько Хрін, між людьми лихословив — забиває Калитка памороки, балакун він добрий, а чому ж не запровів із виборними ті заходи, не виклопотав, не вирвав сільські вигоди в пана? Дев’ять год правує. Чи хоч яка полегкість людям з того? Чого нам, мовляв, від Калитки і виборних сподіватися, коли вони досі не спромоглися посунути панські межі?