Жниці посхоплювалися, стали дожинати пшеницю, що в цю спеку перестоялася вже, не можна було косити, обсипалася...

З сусідньої ниви тим часом прийшла Мямасва Секлета одвідатп Калитчину Ганну, що пробудилася від паркого сну. Хазяйки гладкі, ситі, проте в роботі досить проворні, аж земля під ногами вгинається, як допадуться до пиви, завзято жнуть, в’яжуть, обливаються потом, і за людьми наглядають, за порядком, щоб не відставали, заведенька щоб не завелася... Вміють і зробити, і погулять — показні на все село молодиці. Розпарені, червоні, під возом посідали, перепочивали, гомоніли про польові справи, новини. Секлета на свого наймита Тимофія Заброду скаржилася: там таке ледащо! Уродив буйний хліб, аж дух радується, а він вийде на поле, мов із сну робить, коса з рук валиться, спроквола косить, ледве косою водить...

Ганні казати не треба, цілком співчуває кумі: чи вона не зна, в неї невістка така. Як полізе сажу трусити, то і в печі засне. А що вже їсть! А жне, в’яже!..

Чимало турбот хазяйкам випало, літній день, клопітлива пора, пшениця — як золото... Підводилися, вигиналися, розправляли широкі крижі, бралися за серпи.
Невтомно, плавно коса ходить, стинає сухі стебла; не то дзвін, не то стогін повзе по стерні... Заходить сонце, Захар докошує десятину. Тетяна слідом в’яже. Чисті жита, не перевиті горошком, не заплутувалася коса, зернистий колос, за перевесло візьмеш — колоском похилитьвя сніп. Не свою ниву Захар косить — чужу, Калитчину. В’яжи, коси, рвися, щоб не пустили чутку, неславу, що ти нероб! Калитка відробляє тими людьми, що їх злидні заїдали. Позичив Захар мішок ячменю зимою в Калитки.

— Добре, я тобі дам, влітку відробиш, я скажу коли, тільки щоб не бабою відробить...

Душа болить: хліб свій горить, сиплеться, а ти одкошу-вати іди — чотири дні за позичений мішок ячменю. Чи Калитка сам свій хліб збере? Чи він не доїсть, не доспить, переробиться коли? Чи тяжке підніме? Чи він виспався коли на сирому? В негоду намерзся? Захарові тиждень лопаткою перевівать зерно треба, а Калитка за день віялкою перечистить. Сто десятин з орендою Калитка обробляє даровою силою. Мамай та ще піп Онуфрій з ним.

Давня надія жила в грудях — може, бог дасть, колись відродить земля, щедро обдарує господаря дорідним зерном, із нужди Захар виб’ється. Та вже тепер і надії на бога нема, і дурити себе Захар не стане. Літа вже не ті, щоб іти на заробітки. Якби землю продать, звільнитись від податків, прироблять, перебиватися можна було б, поки діти при домі. До того ж балачки скрізь ходять, люди по селах ведуть розмови, в економії наслухався Захар: від панів землю одберуть люди, бо як же далі жити? Духу не стає землі позбутися. Затуманіла голова, людина не знає, що діяти...

Вітер гонить ріденькі смужки, чахлі стебельки колише, сум наганяє. Захар забур’яненою нивкою іде, тільки коники сюрчать, сюрчать...
Не може скоритися, звикнути в Калитчиному домі Ори-на. Годить свекрусі, спокійно не з’їсть, не засне, ділу ніч вертиться, одбороняється від Якова, мучиться серцем. Поночі встане, город копає. Гнів і жаль у грудях пече. Цілу весну поночі копала грядку — як на Теплого Олекси до схід сонця посадити розсаду, не поїсть попелюха, ні мушка... Жниці сиділи в затінку під копою, в обідню пору перепочивали. Маланка задумано позирала на запечене лице подруги: змарніла, схудла Орина, запали очі, колись округла, рум’яна, як яблучко, від нудьги аж почорніла, горе ізсушило жінку. Душний день видався, сонце розпікало землю, в’ялило в’язальниць, запах пшеничної соломи, польовий вар клонив до сну. Осторонь розімліла Ганна спала під возом. Яків погнав купати коней, Уляна з Мамаєвою Наталкою, дебелі дівки, плескалися в Пслі. Подруги крадькома гомоніли під копою. Орина жалілася Маланці, повіряла свої думи, турботи. Скотина, город — все на ній, гній вози, відкидай з хліва, в ліс по дрова з чоловіком їдь, і обполоти, полити город треба...

— В достаткові живеш — треба одробити. Нащо ми тебе брали? Як не будеш коритися, іди в економію, цілий рік роби, по хлівах качайся! — свекруха невістку страхає.

Невістка прийшла — треба піч вимазать... Орина огрядна, а челюсті низькі, ледве влізла... Повигоряли, повипа-дали цеглини, глиною заліплювала ями, замазувала, та ще глина з кізяком, щоб кріпка була, спирає легені...
Такими допитливими очима дивилася на подругу,— може, Маланка щось знає, адже сестра? Щоб утішила, сказала, щоб Орина не думала, не сподівалася... І в той же час мов благала, молила подругу, щоб серце не краяла невтішним відказом. Марна Орина стала. Чи подивиться на неї хто тепер? І ще хай подруга Павлові перекаже, щоб остерігався, бо вже хазяї збираються скарати Павла. Ждуть тільки нагоди. Розмову чула, до старшини чутка дійшла — Павло людей бунтує. Дуже непокоївся старшина? до земського дійде — старшині тоді не здобрувати... або до станового, врядника. За спиною Калитки лихе діється. Озлився Калитка на Павла ще з зими, коли той на сходці хазяїв знеславив. Острами-ли на виборах старшину, і він того не може забути Павлові. Гірко Орнні прийшлося, набралася біди. Старшина лютував, казився, свекруха голову гризла. Серцем горда була Орина за сміливого хлопця. Хай стережеться Павло, уночі в клуні спить абощо, коли з економії приходить. Реставрація ванн.

Маланка Павлові перекаже, хай не турбується. Павло знає, що хазяї не милують його, щось замишляють, та він не дається їм у руки... Що Маланка скаже подрузі, що порадить? Павло не розповідає про себе, таїться від домашніх, не вивідаєш, не дізнаєшся, а що з Одаркою водиться — в економії з ким не стрінешся? Одарка, правда, прихильна до Павла, а тільки примітила Маланка — з думки не виходить йому Орина... І ще скаже вона подрузі, щоб не ниділа, надіялася... Маланка з-за копи виглянула, нікого не помітила, стиха загомоніла — що вже іскра проти панів скрізь тліє, про волю чутки ходять, з города робочі, більшовиками звуться, розкривають людям очі, зазивають пробудитися, від поміщиків землю одібрати, розправитися з панами. В тайній книзі про це сказано, і в газеті пишуть... Змістовними словами заговорила Маланка, Орина вражено дивилася на подругу: мов інша дівчина стала, дивна якась,— видимо, дещо знає, а ще більше не доказує, мовчить, таїть про себе, чи що? Орина вже не стала надіяться на ту волю, вже їй не оживати, не цвісти, сумно голову повісила...

Маланку жаль бере — високим парканом відгороджена від людей, нічого не відає Орина. Маланка хотіла розповісти подрузі про дивну книгу, що читав майстер Нарож-ній у лісі людям, так надійшла Уляна...
А тут ще сліпушка чадить, дух забива, на спині лежала, вигладжувала звод, тоді переверталася набік, вигладжувала стінки, добре, хоч всередині піч простора, хазяйська, тоді на животі черінь вигладила, надихалася згару... Довго голова боліла, світ в очах вертівся, мовчала, щоб не сказали — каліч взяли. Три дні відхаркувала сажу...

Свекор з волості йде — все .тремтить на Орині: скорій прибирай, давай дорогу, бо як загримить, волосся щетиною на голові встане, що стоятиме на дорозі — штурне, перекине. Обідали в сінях, в хаті душно, надворі спека, в сінях долі посідали — холодний діл. Прийшов свекор, просто через обід, миски, борщі запорошеними чобітьми переступає — старшина, вже йому не можна нахилятися, обходити, перегинатися. І жінка не сяде поряд з ним, у світлиці сам чвакає. І жінки вже не став признавати, вже непідхожа жінка йому.

Маланка дива береться: ячний хліб на поле напекли Калитки.

— Чужі люди в’яжуть — житній з водою слизький,— міркує Ганна. Нова ванна.

Грудкою солі розвели воду, з хлібом їдять... Ситому, може, нічого, Маланка напилася з хлібом води, в’яже, а вода аж клекотить-..

— Ті люди, що багатіють, паляниць на ниви не печуть,— задумано відказує Орина. Яків шматок сала раз одрізав, на городі крадькома посідали перекусити, наскочив свекор, напав сина, повчав, лаяв:

— Буде з тебе хазяїн, як годуватимеш жінку салом!

Одна бодня з салом незаймана стоїть — дуже молоде,

а що па бантині висить — старе; макітри смальцю натопила Ганна... Тиждень возив у Лебедин пшеницю Калитка, накупив краму дочці, жінці, а невістка хай своє доношує. Люди дивуються, заздрять — дужу невістку взяв. Якби хто знав — не така дужа, як страх великий перед свекром, батьком примушує Орину Калитчиного двора держаться, кориться, робити без випрягу, недосипати, недоїдати! Куди піти? Що люди скажуть? Батько з двора зігнав, дінешся де? Хіба може вона батькові, матері не скоритися? Невольна людина... Хіба що руки наложить... Гріх тяжкий. Надієшся па краще. Може, виясниться. Коли вже ті люди зладяться, коли згинуть старі порядки?

' Може, зглянеться доля? Не стане гріха таїть — за Павлом серце тужить, не може забути, відвикнути навіки... Не бачилися давно....