Мотороїн взяла Захара. Душа бунтується, розхристана жилава постать товчеться по хаті.

— Забили, задавили податтю зовсім! — знесило опускається на лаву.

Серце пече кожного. Молоді, здорові руки — ніде подіти. Ні до чого силу молодим Скибиним дітям прикласти. Якби весна скоріш — подалися б в економію. Була думка коня купити, тепер — подать.

Далеко бачить дід Івко, сива голова міркує зажурено, мудро:

— Це вже старшина свої землі зводить.

П’ятдесят десятин за десять років настягав, хто йому обробить? Земля розкидана, в клинках, треба докупи звести. Ще й орендує скільки — панської землі, селянської. Він та Мамай — люди при грошах, а третина села без коней, що їм діяти? Самим у плуг запрягаться? Захарів кріпосний клинок коло Косих Ярків старшині око муляє. Хіба не ясно? Первина? Івко не казав, що біда буде? Волосний писар при розкладці нарахує податку більше, щоб закрутити людину. Старшині щоб прислужитися. Даровою силою старшина землю обробляє. Хоч візьми гроші на процент — старшині відроблятимеш, борг наростатиме, а тоді сплатиш, як буде чим. Хоч збувай Калитці зразу землю — сплати подать.

Здавна волосні крутії заправляли світом. Рік, як одмі-нили волосні різки. Чимало Івко натерпівся — свідок минулого віку… Скубій і зборщик, два здоровані, в білих сорочках, вибиваних штанах — не прості люди — приходять в хату править податки.

Господар просить заждати,, тоді скубій бере в дужі жмені густу кучму волосся, стягує, аж шкура тріщить.

Не дай бог, господар із переляку відкаже:

— Та де ж взять?

Скубій тоді пускає господаря кружалом по хаті, поки тому в очах не потьмариться.

— Якби було що,— хмуро буркнув Івко, заходився вро-зумляти сина: — Старшина все може… Як не візьме тюрмою, то задавить холодом, голодом…

Бунтувалася кров юнакова, він відчував глибоке обурення за свій рід, за поневіряння, кривди, що зазнала сім’я Скибина на віку… За весь убогий люд. Темніло в очах, тяжко ходили груди, Павло родився не для покори на цім світі. А між тим, що міг вдіяти він сам, як пособи-ти батькові, дідові, що міг порадити? Безкарна, свавільна поведінка пана, хазяїна над безправним сільським людом, давно тривожила серце. На всі синові намагання пробудити волю до непокори,— заронити надію на розплату з па-нами-кровопивцями, що запроваджують такі закони, повинності, тягнуть жили, настановили своїх прислужників — земських, приставів, старшин, попів, урядників, кривдять робочий люд,— в батька завжди була одна відповідь:

— Поки сонце зійде — роса очі виїсть.

Або:

— Хоч пнем по сові, хоч совою об пень…

Свої міркування мають батько, дід — завжди нехтують Павлові поради.

— Діла в тебе не буде,— повчав сина Івко.— Зажар гуску, купи пляшку, піди до старшини, позич грошей, влітку діти в економії зароблять, розплатимося…

Звичайно, приступити до старшини треба теж уміючи. Жалійка страму влітку набралася. Старшина настрахав за подать. Жінка наварила вареників з бузиною, купила пляшку, стала в сінях у волості. Іде волосний писар, Марко Юхимович.

— Я ось гостинчика панотцеві і вам принесла,— кинулась до нього Жалійка, розкриває замотану рушником миску.

В волості нема нікого, тільки Сидір, сторож. Писар ухопив вареничка, пішов у присутствіє, схумрив.

Старшина іде слідом. Жалійка до старшини приступає з мискою і пляшкою.

Старшина ненависно на жінку позирнув:

— Куди ти сунешся? Геть звідси!

Жалійка не відступає, з переляку, чи що, розмотує пляшку, подає миску, просить:

— Марко Юхимович узяли, змилуйтесь, панотець…

Старшина і не глянув, ще й писареві докоряв:
Жінка, діти заб’ються в куток, тремтять, плачуть, нічим зарадити не можуть, як батька мотають по хаті, скубуть, топчуть.

— Розбувайсь! — наказує зборщик господарю.

По будяках, тернах водять босого, кулаками під ребра б’ють, поки не виб’ють той податок.

Зимою ж виводили голих на сніг, мороз такий, аж тини лопотять, водою обливали…

Далебі, дідова грамота одкривала світ Павлові, юнак вивчав історію минулого віку, яка була списана на шкурі Івкові. І чи міг відати, яка його жде доля? Було над чим голову поламати. Що б там не було, він ніколи не схилить голови перед лихим часом!

Скибина сім’я посходилася вечірньої пори після денної роботи. Бив клопіт у голову. Мати нечутно поставила на стіл миску, за ложку ніхто не брався, розсілися по кутках, радилися, як позбутися страшної загрози — з торгів корова щоб не пішла. Бо вже старшина з рук не випустить, слово старшини — закон, по ціні якій схоче купить, хто наважиться з ним змагаться? Не сам купить — найме шахрая. Вексель суд затвердить. Старшина може ухвалити, щоб за волостю земля залишилася, тоді собі придбає. Старшина докупи землю зводить, прикуповує, задурює клинки,— спробуй не помінять із старшиною своєї нивки! Не віддай кріпосний клапоть, що до вподоби старшині! Домашній запродажний запис земський начальник затверджує, за свідків розписується писар.

З давніх-давен правувала сила над правдою. Кощавий дід Івко понуро згадує, як непокірних давили, добивали, садовили в каземат, десятники червоними поясами налигували, виводили скотину з дворів. Усе за подать. Старшина, староста, зборщик, урядник — то ж сила! За свою шкуру перед земським тремтять. Знедолили не один двір у Буймирі. Посмій не скоритися — рознесуть, розметуть… Казна — горя не зна…

Кожному нелегко стало по словах дідових. Павло відчував, як старий нагонив страх на людей, породжував безволля. Людський робітник, дід Івко, вимотався на віку, пересилювався на панів, на світ дивився завжди сумними очима.

Певне, що від знесилля Захар виголошує:

— Мені так — чим просить, лучче роздавать.