Ніхто так, як Остап Герасимовна, бога не понімав...

— Сідайте, Остапе Герасимовичу, до столу,— бувало, господиня вклінно просить.

По хаті розходиться дражлива пара кислої капусти. Господарка налива в полив’яну миску запашного борщу,

— Із чим борщ? — перепитує Остап Герасимович.

— Із олією — постовий день.

— Не можу...

— Чому?

■— Олія лилася, як Ісуса Христа кров лилася, коли його розпинали.

До чого побожний чоловік Остап Герасимович!

Або, приміром, переп’ється хто-небудь, мало не вивертає нутрощі, Мамай вийме із кармана проскуру, обтрусить від махри, подасть бідолазі — хміль враз і вийде. Чолов’яга знов п’є, співає, вславляє світ.

З ласкою і пляшкою приступила Лукія до старостів.

Дочка з поклоном подавала па стіл, хмуро, неприязно гостям прислужувала. Перед людьми себе тримала непристойно як, Лукія в душі сердилася па дочку, із світлим лицем зверталася до старостів:

— Молода вона ще в нас...

Остап Герасимович, уважно перелизавши пальці, відказав:

— Ми старої не думаємо сватать.

Іван Чумак, як і належало господареві, зосереджено мовчав, привітна И{ Лукія зверталася до старостів, щоб зглянулися на молоду:

— Вона ще не розцвілася в нас... *

Старости з-під кошлатих брів накидають оком па цвітну дівчину, яка, мовляв, ще не розцвілася, а що ж буде, коли вона розів’ється в усій своїй принаді?

Остап Герасимович на те відказує:

— Хіба таку сватать, що зав’яне?

Лукії, видно, не під силу відохотить старостів, проте вона робить ще одну спробу. Щоб не подумали люди, мовби мати рада скорій збути дочку.

— Вона ще не роздивилася на світ божий! — взиває до старостів Лукія.

— А хіба її під землю беруть? — відказав матері, дарма що вайлуватий, проте бистрий умом Остап Герасимович.
— Я за тебе недоїмку сплатю, а ти мені нивку коло мого поля дай, однак тобі з неї ніякої вигоди, за нивку тобі більше ніхто не дасть. Ще, може, прийдеться коли по допомогу звернутися...

Затьмарився розум Захарові з несподіваної приязні старшини, лагідних слів, обіцянок. Захар добре розумів — старшини не минути, як і смерті. Хто хоче собі ворогів наживать? А звернутися ще не раз прийдеться...

Гості ще чарку Захарові наливають (котру вже?), частують, припрошують, обзиваються принадними словами.

Мамай:

— Пий, ти будеш нашим чоловіком!

Мороз:

— Ти знаєш... це Роман Маркович!

Мамай:

— Через яр тобі їздити... однак не з руки тобі нивка ця...

Затуркали голову Захарові, а що питво затьмарило, зогрілася, охмеліла душа, хата пішла обертом. Захар не знає, що діяти, а вже чорнило і папір на столі, Ганна проворно стерла, і вже писар пише, що по приговору мирського сходу віднині нивкою в урочищі Косих Ярків володів Роман Маркович Калитка...

З дивною полегкістю в тілі Захар плутався снігами. Село вже спало. Тяжке чуття закрадалося в душу, та він відгонив, сміливий такий, мов приплив свіжих сил відчув у собі — і він не послідній, гостював із знатними людьми. Заспівав навіть... •
8

Виварила калину, двічі закипіло, гірке виварилося, од-цідила, цукром пересипала, вареники варила... Густий дух ситної страви стояв у хаті. Лукія мало того, що напекла пирогів з м’ясом, сиром, захотіла ще гостренького. Орина матері пособляла, мак терла, хрін, жорсткою скатертю заслала стіл, на стіл наготовила, тоді знов вареники ліпила,— привчає мати дочку, щоб коло печі вміла ходити, між люди піде, щоб не сказали. — непутяща мати була.

Насправді син не те сказав. Іван Чумак невдоволений був з химерних вигадок, напустився на батька з докором: по такому дню такі балачки розвів!

Старий поник головою...

Надворі гуп, говір, двері одчиняються, старости в хату зайшли, чотири поклони вдарили, в дівчини терпне серце.

Пахтять нові кожухи, розливають густий дух свіжого дьогтю юхтові чоботи, гості скидають високі смушеві шапки, на образи хрестяться, хазяїв вітають. На хвилинку примовкають, до поважного діла щоб приступити. І хата, повна папружеппя, жде.

— А ми це, люди добрі, пачули пряху...

Світлими очима обіймають хату, рушники, квітки, розводи, обзиваються знаменитими словами.

Дивна вістка впала людям на голову, трохи стривожила, ніколи не ждали, не гадали і не сподівалися, врочиста тиша стояла в хаті, чути було, як тріщала лампадка. Щоб не виявити часом, щоб не подумали — дуже зраділи тій вістці, господар дому, чубатий, довгий Іван Чумак, розважно, поважно влад відповів:

— Воно, люди добрі, не поганий вовк, що в кошару заглянув...

Це була знаменита відповідь. Дорічний господар Іван Чумак.

Старости хліб білий, ясний на стіл кладуть. На столі чого тільки не наварено, не наставлено, не напечено — і риба, і м’ясо, гусятина, пироги, вареники — багатий вечір. Під Новий рік, як хата бідна,— хоч позичать, а стіл накриють, щоб цілий рік багатий був, достаток не виводився.

Пов’язані рушниками, врочисті, показні, старости посідали на лаві. М’ясистий, череватий літній чолов’яга, вславлений на весь Буймир — Остап Герасимович Мамай, що він староста в церкві, виборний, в суді засідатель, найдужчий господар на селі. З ним сільський староста, відомий Лука Овсійович Мороз.

Привітні хазяї до вечері старостів просять. Дав бог, діждали дорогих гостей. Клекотить огняне питво в горлі, розкошує душа.

Мамай розлігся за столом, все рипіло під ним, тріщало, допався, трощив дужими щелепами молоді кістки, хрящі. Гостинна Лукія припрошувала:

— Закусюйте, Остапе Герасимовичу, всі вас поважають по божественності...

Не знала Лукія, як дочку розважити, розвеселити. Тяжко зітхали і мати, і дочка, батько ходив мовчазний, понурий — стане він з ними панькатися! Нелегко матері бачити, як дочка на очах тане, скніє, перемінилася дівчина: колись весела, говірка, тепер не пізнати... На досвітки мати не пускає, щоб з Павлом не стрічалася. Занудилася дівчина в хаті! Недовго ждати, Лукія знає — останні дівоцькі тривожні дні.

Заклавши на ніч корму коням, вправивши корову, дрібний скот, господарі в світлиці вечері ждуть, бороди розчесані, голови оливою намащені, в білих сорочках, дід Савка та син Іван врочисто чадили махрою, ліниво гомоніли... В паркій хаті привільно тілам, смачний дух ситної страви бив у груди, сліпуча, як сонце, пляшка стояла на столі, вигравала градусами, душа виніжувалася...

Дід Савка не в великій шані в сім’ї був, більш для порядку сидів за столом, розповідав онучці повчальну казку, улюблену казку білих борід, як син знущався з старого батька.

— Кладуть старого на воза... Дитя пита: «Куди?» — «Оце дідуся повезем до провалля, він нічого не робить, тільки їсть...» — «Якщо ви так робите, то і я вас одвезу»,— каже дитя.

Живе старий. Терпить батька син, боїться за свою долю. А тут кинувся голод. Чорне поле стоїть, нічим сіяти. Пожурились люди. Старий і каже синові: «Шлях ори, волочи... Розкривай хату, солому по полю розкидай...»

Дивуються люди:

«Здурів? Що він робить? Хоче, щоб дощ залив...»

А тоді як уродив хліб! Люди руками розвели...

— Де ж він узявся? — Марійка, поклавши голову на лікті, зачаровано слухала дідусеві вигадки, аж вуха горіли... Не без того, щоб і до чубатого, насупленого Чумака та Лукії не долетіло деяке слово. Дід Савка, здавалося, тільки і ждав того... Проясніло чоло йому.

— Думка та: ціпами молотили хліб — солома не без зернини... По шляху возили мішки — розсипали зерно...

Марійка вражена була з мудрувань старого. Хоч до роботи нездатний, так порадою врятував сім’ю від голоду!

— Пішла тоді слава про старого батька. Заздрили люди... І відтоді син, невістка шанували його. «Ось у мене батько який!» — хвалився син.

Так. У житті все бува.