Хоч Захар тепер іншими очима дивиться па світ, на бога не надіється, розуміється на суспільних справах, знає, що таке експлуатація, лірігія, та все ж відробляти Калитці доводиться, і Харптоненкові ще треба, хоч в економії сип робить... А це ще дужче людину пригнічує. Легко тому, хто пе зна, не відає нічого, ось хоча б і жінка... Захарові тепер все яспо, як хмари ходять, податки як з людей здирають... А ще віялку треба просити в Калитки, та ще змолотити хліб, теж за відробіток.

...Невтомно, плавно коса ходить, скиглить по стерні...

Зайшло сонце, люди почали зносить снопи, поночі верталися додому.
Повіває східний вітрець, колихає матірку, оббиває цвіт; густий, запашний дух паморочить голову, квола жовтолиця жінка з міцно пов’язаним чолом у зеленій гущині тяг-пе стебла— Коло тих конопель аж учаділа Тетяна. Позичила в Калиток муки в одробіток, два дні в’язала, а тепер ще Ганна договорила брати плоскінь, вже одцвітає... Ще картоплю копати доведеться. Та сухе літо видалось, земля засохла, не вирвеш ніяк, уже рука отерпла, одубіла, пальці ломить, порозтирала долоні... Якби дощ, одійшла б земля, легко брать було б. Не з її здоров’ям коноплі брати, голова болить, нудить, дихати тяжко. Старатися треба, щоб навибирать більше, бо другий раз не погукає, не позичить, роботи не дасть, а в економію далеко йти. Треба тягти, щоб запобігти хазяйської ласки...
За цариною сиділи на кургані, безкраї панські стерні розкинулися перед очима. Білястий, занехаяний парубок Тимофій Заброда викладав перед Павлом свої біди, свої скарги.

Проти почі Мамай уже будить:

— А воли, хлопче, готові? Вставай, хлопче, вставай! За спання но купиш коня!

Там і сну жменя, куряча нужа обсипле, дрібна, як мак, посіче тіло — горить, свербить... На бантинах — сідало...
— Кому служити?

— Царю і богу!

— А ти знаєш, хто в тебе отдїльонний командир?

— Єфрейтор Антропов!

— А що таке воїнська дисципліна?

— Точпо і безпрекословио виповняти накази начальства.

З усього видно, що прибула людина з далекого краю, надивилася всякого дива. Хіба ж могла людина, що вік не вилазила з села, набратися стільки ума? Слова, рухи, вчинки! Приміром, від сільської людини ви завжди почуєте звичайне слово «вчора». І годі лише людині вибратися за межі села, як буденне слово враз оновиться. Назар ніколи не скаже вам глухо «вчора»... Слово це в нього перетворюється па «вчорась»... І хоч вимовляє він це слово поспіхом, проте кожен тут вчуває небуденний лад. Що значить людина побачила світу!

Назару все само йде в голову! Ні разу не було, щоб він не знав, заплутався. Звісно, жонатому чоловікові тяжче на службі, жінка з голови не виходить, хата, діти. Взяти хоча б Охріма — баби Жалійки сипа, що в одній команді з Наяаром служить. Хто не знає Охріма? Мовчазний, тихий, сирота змалку, в нужді жив, по чужих людях тинявся, забитий злиднями, матері покірний, слухняний, перед службою оженився. Призивають того Охріма... Назар чудесно вдавав грізного унтера, ловко грав голосом, розповідав про млявого Охрім'а, що його питає унтер:

— Скажи, хто в тебе зводний командир?

Охрім злякався, чи пам’ять забило:

— Старший унтер-офіцер Рило!

Зводний посинів:

— Що? Як ти сказав? Ти чого стоїш, як баба? Мізинець щоб шва касався!

Охрім отямився, та було вже пізно. Перед зводним провинився, забув, що зводний пишеться «Рилов», чи навмисне сказав, бо ж знав — зводного прозивали «Рилом»...

— Будеш баки чистити кирпичем, щоб блистіли, як дзеркало,— наказує зводний.

— А скажи, як звати нашого царя-батюшку? — питає зводний знов Охріма.

Охрім лупає очима, хто знає, що йому в голові, якою заклопотаний думкою, забило памороки, чи що, мнеться, мовчить, скаже — знов не так...
Клуня на замку, в половнику парко, душна піч, потом сходиш, пилюга дух забиває...

Воли — до ріг не дістанеш, в полі розвиднюється і смеркає, днем косиш, на ніч лагодься снопи в копи зносити, на сніп упав, передрімав. Часником хліба натреш, цілий день косою ріжеш — і завжди ти нероб. Мамай бігає, мотається, як баба без солі, засапаний, мокрий, в плисові штани пуд сім пшениці влізе, між полем, крамницею, вітряком розривається. Як сильний вітер, Мамай сто мішків за день змеле, сто ковшів зерна одбере, та ще набирає з щирим серцем ківш, аж у рукав насиплеться...

Що може Павло хлопцеві порадити? Хай кидає Мамая, в економію найметься, на хазяїна не виробишся ніколи...

Зарятувати безрідного парубка Павло радий, та хіба не однаково, на кого робитиме Заброда?

«Невтішний вибір»,— марудно мізкує Тимофій, перепитує:

— На своїй одежі?

— А що, тобі хазяїн золоте теля дасть?

— Без відказу там і там роби.

— Відробиш день, хоч ніч вільна... в гурті веселіше, товариство, пісні, розмови — як люди думають кращого життя добитися.

— А тоді на зиму куди дінешся? Хто тебе візьме? За недоїмки батька спродано, сім’я розповзлася по чужих людях. Кожен хазяїн наймита тримає з літа.

Задумапі сірі очі нерухомо дивляться в безвість...

— Піти б у Таврію, там — чутка ходить — дають куря на двох/.. Заробити грошей, ожениться...

Завітна дума голову гризе.

Впадали в очі великі скирти, червоні дахи економій, затишні панські кубла, що мостилися в густих деревах.

Скривилися потріскані губи, набралися слізьми очі. Ремонт у ванній кімнаті.

— Запалити, щоб аж затріщало! — стріпонувся, повів рукою.
Назар Непряха прибув на село — новина вмить облетіла Буймир,— заслужив унтера, батька одвідати приїхав. Між молоддю тільки й розмов, що про Непряху, всі цікавилися.
Дівчата, мов ненароком, ходили повз двір, сподівалися хоч одним оком побачити Непряху. Не показувався Назар, все ніколи, щодня сусіди, родичі товпляться — не з порожніми руками, з пляшками приходять вшанувати воїна, в самому Петербурзі, чутка, він був, адже дарма унтера не нашиють, про війну, всякі новини цікаво дізнатися людям. Може, прибув з Далекого Сходу? Ванна у ванні. А може, гордий, зазнається? Відомий забіяка, гультяй, не було вже більш крученого парубка.

У неділю, коли дівчата з квітками в руках, самі як квітки, набилися повну церкву, вже ж і надивилися, налюбувалися тим Назаром! Всю службу вистояв — оком не моргнув, де треба, хрест клав, кидав на тарілку, ставив свічку, строгий, привабний, вирізнялися каштанові тонкі вуси, сам як архангел, високий комірець з червоною каймою облягав тонку, довгу шию. Не то густі, терпкі пахощі квітів, не то блискуче видовисько цілком збудоражило дівоцькі серця. А скільки могоричів посипалося на того На-зара, як повиходили з церкви, родичів чимало, кожен до себе зазиває,— та унтер не дуже падкий до питва, не дуже і розбалакує, додому простує, і сусіди, родичі за ним ідуть.

ІІепряха йде вулицею оновлений, небуденний, в чорному сукні одмітний з-поміж полотняного люду, лискучими чобітьми топче кропиву, будяки, все на ньому скрипить, вражає... Непряха придивляється навкруги, дивом дивується! Де був колись похилий тин, огорожа Мамаєва, тепер паркан полискує, сосновими дошками пахтить, сонце розпарює живицю, голову затуманює. Як міняється світ!

Привабна постать у педілю цілий день тішила очі, надвечір Назар вийшов до людей на вулицю, розмовляв з усіма запанібрата, повів дивну розповідь про царську службу... Слухали парубки, дівчата, зрідка літні люди. Тільки унтер поведе плечима, обернеться — все рипить на ньому, скрипить, бряжчить, чоботи сліплять очі, віддзеркалюють ворота, дерева, чорне сукно полискує, новий широкий ремінь обіймає тонкий стан. Унтер хитався, мов тополя од вітру, широко розставляв ноги, розмахував руками, розповідав про принаду солдатської муштри, власні поспіхи...

— Для чого тебе призвали на службу? — питають його.

— Служити...