— Вайло! — із зневагою просто в очі братові кинула повновида Уляна.

Плутався розум синові, занепокоєння набігло на чоло.

— А як Орина кине, що тоді? — відказує він домашнім, що напосідали на нього. Якову хисту не бракує, справитись він зуміє, боїться тільки, щоб не кинула Орина, де він тоді другу жінку найде? Хіба знають вони — Орина чи не раз тим чоловіка страхала, щоб не приставав.

Батько направляє розум синові:

— Кине — етапом приволочать...

Багато і не сказав, заспокоїв сина — хто більше знає, ніж старшина, закон, сила в його руці.

Яків і без того вже отямився, мучився: потурає віп жінці, це правда, непокірна Орина стала, чоловіка нехтує, заборона не спиняє її, вже не послухає, не змовчить, гостре слово завжди найде. Ванна була у жахливому стані. Правду домашні кажуть — люди скоро зачнуть з нього сміятися, жінка пад ним правує, верх держить. Чи він таки справді не годен скрутити жінки? Досада хіба не візьме — чоловік сидить дома, а жінка десь вигулює!

Розходився, розтривожився Яків... Подалася на чоловіка намовляти! Братові знов поскаржиться. Чи Яків не знає, що то за рідня? Чи Яків не знає, що йому діяти?

Дуже розлютився Яків, запріг кобилу, за жінкою возом погнався, як вихор вилетів з двора, близько дому па вулиці стрів, до голобель прив’язав, раз кобилу батогом, жінку двічі:

— Не ходи нікуди без хазяїна!

І люди стрічалися, спинялися, не втручалися, не оступалися.

Звичне явище — чоловік жінку б’є! Кого здивуєш, хто не бачив?

Заставляє любити чоловік жінку!

Хто не знає порядку!

Б’є жінку чоловік скільки хоче і як хоче, і нікому нема діла до того — моя хата, моя жінка, моя кобила, моє право! Купив з усім на світі!

Приволік додому непокірну жінку чоловік, за позом пригнав. Хто знає, де вешталася, де волочилася, за конем прибігла збита, осоромлена, осміяна, може, п’яна?
Яків, на щастя, сей раз не захотів іти, і ніколи він не ходив — не в шані був, і жінці звелів, щоб не сміла вештаться. І свекор гримнув, щоб сиділа дома,—боявся, мабуть, щоб не осудила, не наскаржилася матері на свекра невістка. І зовиця, завважила з нехтуванням — плескати язиком на сім’ю зібралася...

Невістка, відлюдькувата, хмура, не послухалася, раптом осміліла, на домашніх напала, корила пристрасним словом — цілі дні без випрягу робить, ніде не буває, нікуди не ходить, коло скотини, хазяйства до ночі товчеться,— рідну матір забороняють навістить їй?

Не стала і проситися — запально відказала, метнулася, мотнулася, не дала і отямиться людям, пішла, хоч свекруха, правда, перед тим і встигла невістку оглянути, щоб нічого не взяла, не нав’язала вузлика, з порожніми руками щоб пішла.

Сестричка вибігла за ворота назустріч Орині — виглядала, чи що? — худа, висока, обняла довгими тонкими рученятами, потайки сповістила, що Павла в економії дуже побито... Така тямуща Марійка, завжди всі новини про Павла переказує, ніхто її не просить,— чи розуміє, що діється на серці Орині?

Танула дочка в Калиток, змарніла, зів’яла, вироблена, па очах матері згоряла, прийшла до рідної хати лагідна і осмучена. Діда Савку про здоров’я розпитувала, кожна дрібниця на хазяйстві цікавила її: як Галочка, Зоря, з жнивами, городом як вправились, пособити матері , не могла — нелегко вирватися, про себе нічого не розказувала, мати нічого не розпитувала,— хіба й так не видно, як живеться, як шанують дочку в Калиток?

З очей свекрушиних зникала — оживала Орина, з сестрою забавлялася, на подвір’ї, в садку ходила, по рідній землі, світилася вся, зазирала скрізь — який порядок у хліві, стайні, замішувалася вороним лошам, теличкою, зазирнула до клуні — Чумаки не могли похвалитися врожаєм сей рік, хліба Максим в економії заробить, податки відбудуть, переб’ються. А в Калиток хліба — хоч засипся...

Сиділа за столом, колись повна, налита, тепер понатягувалися жили на шиї, до ситного, запашного борщу допалася — рідна страва, пожадливо їла, зголодніла, чи що?
Чашку гарячого молока в долоні взяла, затремтіла сльоза на віях, пошерхлими губами пила гаряче молоко від Зорі.

Не справдилися материні надії, безщасна дочка в Калиток, на глум, на поталу віддали дочку... І Чумаки з Калитками не дуже родичаються, заноситься сваха — де ж пак, царський каптан чоловік вислужив,— не в злагоді свати живуть, хазяї в старшини п’ють, гостюють, свата ніколи не зазивають... Зробиит якісно ванну.

Дивитися на дочку мати не може: сохне, жовкне — хвора, недоїдає чи з нудьги? Не скаржиться, не докоряє, хоч і нелегко на душі їй, неспокійне щось на думці посить... Мати прив’язалася, допалася, та, видно, вже й дочці песи-ла мовчати, на допитливі слова — знітилася, розтривожилася...

Своє горе повіряла дочка матері. Ванна кімната. Нема життя, нема радості за тим Яковом — мов у пеньок душу встромила... Замолоду — чоловіка, на старості — діда не буде... Як до матері Орина збирається,' так свекруха і в пазуху, і в карман полізе — ану, з чим ти йдеш? — бува, щоб яблуко або яйце не взяла. В пелені горщик тримає, ложку каші всипле — буде, чи ще? Мука, сало, крупи на ключах, сама вода не під замком. П’ятдесят колодок бджіл у полі, а мед тільки на спаса їдять. Ставок свій, а юшку без риби варять. Корів доглядаєш, а склянки молока ніколи не бачиш. Людського хліба, гарячої страви не з’їси впору... Про всі кривди, знущання, що доводиться від Калиток терпіти, переказати песила...

Івану Чумаку нелегко ті скарги, жалі слухати, схмарнів кошлатий вид, він сердито стукає люлькою,— корити батька дочка приходить, чи що? Треба було шанувати себе, то і люди поважали б! — жорстоким словом ^ятько до дочки озвався, ще більшого жалю завдав. Несила їй далі в Калиток жити, терпіти муку, наругу, прийшла додому за порадою — щоб чоловіка кинути, несмілу думку подає... Чи вона б не робила, чи вона б в економію не ходила?

Приголомшила домашніх несподівана вістка: дочка від Калиток хоче піти, чоловіка кинути, Чумаків навіки ост-рамить! І в роду не було такого! Лукія серцем за дочку мліла, застерігала від свавілля — боже збав, від неї люди відцураються! Врозумляла, наставляла:

— Мовчи, моя дитино, побійся бога, не кажи нікому, корися, слухай, нам не писнути проти старшини!
Нерозумними словами Орииа розсердила батька. Щоб дочка посміла думати про те? Стиду, совісті нема! Ніколи не було такого. Розпаскудилися молоді люди. Бога не бояться, людей не поважають.

— І думку з голови викинь про те!.— Іван Чумак наказує.— Щоб піти від чоловіка? Де це видано? Хто тебе наставляє? Ти вже в хазяйстві чужа була,— щоб нас люди осміяли? Від двора одрізана — як тебе прийняти? З такого хазяйства піти хочеш? Може, колись хазяйкою будеш, не вік Калитки житимуть, нам у поміч прийдеш. Із старшиною хочеш посварити мене? Щоб я винуватий перед Калиткою був? Біду накликати хочеш на мене? Живи! Терпи! Чи хоч одна в селі від чоловіка вернулася? Була така, і ту етапом притягли! Не знаєш закону? Що чоловік має право над жінкою? Хочеш, щоб тебе люди не признавали? Щоб на весь наш рід упала наруга? Ославила і так! Чи ти одна в мене? Он Марійка росте — хто її візьме! Покинеш, ніхто сестру не схоче взяти — то з такого двора, що не вживаються! Люди дивляться: як нерва дочка не засиділася в дівках, хай буде сім — розберуть!

Звісно, нагримав тільки, і пальцем не зайняв батько дочки — не дівка, заміжня, вже є над нею господар, чоловік над нею правує...

Орииа не посміла слова сказати наперекір батькові. В рідну хату принесла своє горе, наважилася прийти за порадою, щоб позбутися ненависних Калиток, піти з двора,— ще більшого горя завдала рідна хата, пригнітила, придавила дочку, розвіяла цілком надії на визволення. До того ж батько пригрозив етапом — щось страшне, осоружне вчувалося дочці в тому слові.

Марійка заплаканими очима дивилася на сестру: невже через неї батько не хоче Орину прийняти? Марійка до сивого волосся сидітиме дома. Не стане заміж виходить, аби тільки Орииа вернулася...
В Калиток тим часом завірюха, колотнеча теж знялася. Свекруха мордувалася, моталася, кляла невістку, що не послухалася, до матері повіялась! Сьогодні без дозволу пішла, а завтра — що?

Роман Маркович сина корив, повчав:

— Ось і молода твоя що робить...