найдуть, государ близько до серця при-йма людську нужду. Закликав вірнопідданих упасти перед царськими стопами. На що Захар, на глум усього миру, зауважив, що вже падали — Дев’ятого січня... Слова не дадуть земському сказати без непристойних заперечень, вигуків. Добросельський усе ж завіряє сход, що силою- нічого не вдіють, не візьмуть, та люди знов стали збивати промовця:
— В дасть наша буде — візьмемо!
Розсудливі перечили:
— Голими руками візьмеш?
Добросельський не в силі відповідати на кожне заперечення, цілком охляв,— було парко, нудно,— безнадійно заповідав:
— Повага до чужої власності повинна жити в серці нашім. Ще за покійного Олександра Третього вийшла поміч селянам — для придбання землі був створений земельний банк.
— То для Калитки і Мамая! — Захар тут не стерпів, відказав на слова- земського. А де він мовчить, терпить? — Купляє не той, кому потрібна земля, а в кого е за що! — зневажливо озвався про заможних людей.— Зашахраювали, загарбали землі чимало, як ті яструби визирають, де б ще потягти, з того і живуть, покривдили чимало люду!
Розгнівив хазяїв, що, на втіху земського, напали собі на певдаху Захара, обізвали непристойними словами — заздрить, хто чесним трудом хазяйство надбав, а сам у горілці топить свої здобутки.
Люди гомоніли: Захар згадує за ту нивку, що Калитка виманив, коло Косих Ярків, одурив колись Захара, хай тепер спробує окрутити. Зробити ванну в Стрию.
Добросельський прояснів думкою з того випадку. Коли б йому пощастило навести село на село, посіяти в громаді чвари, загроза великим володінням спала б, зменшилась би. Земський мав на меті ослабити сили села. А поки що йому відомо, відки небезпечні думки пливуть, у Сумській ремісничій управі забрано паспорти, непевні люди скрізь вештаються, села баламутять, учителі також дітей розпускають, цікавляться не математикою, а політикою...
Зрозуміло всім — на вчителя Смоляна киває земський. ся, не ворухнувся,—о, Захар і шапки перед земським не зняв! Мало, що не встав — ще й ноги проетяг, хай через ноги переступає земський. Свій оратор на селі завівся, не треба їздити шукати, привозити, як по інших селах.
Мовби з волі земського скликано сход, можна було думати; низькорослий вусань Добросельський при цілковитій тиші озвався до людей, що зійшлися на раду, треба, мовляв, достойного приговора скласти на височайше ім’я, на що нам даровано право в маніфесті від 18 лютого, вірогідно звернемося до нашого возлюбленого...
— Не треба возлюбленого! — вирвався з гущини окрик: хто не знає бунтівливого Захара?
Люди вчували свою силу, не скорялися власті, законові, прокламації та оратори розпустили села, земському доводилося чимало образ зносити, не зважати, не дочувати прикрих слів: не настрахаєш тепер людей, запобігати лихові доводиться, одного зачепи — всі озляться.
Земський врозумляв сход, нагадував — сам цар-батюш-ка для блага народу признав равенство всіх сословій, вказав сенату 12 грудня, що селян треба порівняти з усіма, щоб рівне право мали...
На що Грицько Хрін виразно перепитав:
— Щоб, значить, від козацьких нагайок позбавити і податків? Львів.
Треба сказати, па річ земського посипалися гострі вигуки, непоштиві люди стали, колись пари з уст не пустили б, тепер старшинами, урядниками, стражниками не залякаєш, відчайдушні стали люди.
Земський застерігав сход від ораторів, що наїздять на села, підбивають людей — бунтами, мовляв, добудемо свободу. Бунтами можна загубити свободу, свободу не силою здобувають, а гласом народу, гласом бога... Цар в указі від 10 квітня застерігає села від заколоту. Не будемо ж збільшувати і без того велику скорб його. По височай-шому повелінню до нас прибув генерал-ад’ютант Струков. Милостивий цар прислав свого старого слугу...
— Людей вішать?
Земський, здавалося, не дочув, що всі виразно розібрали.
— ...Що він про нас скаже?
— Щоб землю дали! — на цей раз навіть тихомирний Іван Чумак виказав свої жадання. Не чув такого, щоб одмінили кріпосне право! І сход, правду сказати, надто прихильно сприйняв бунт-ливе слово...
Тоді чолов’яга, що найдужче горлав на сходці, видно вожак, став вигукувати, щоб війну припинили. Коли Доб-росельський, щоб настрахати, перепитав, хто вимагає, сход дружно відгукнувся — всі! Посіяне бунтливе слово зійшло в людських душах,— пересвідчився земський.
Дрібний білявий Охрім Жалій, примітний на сільському зборищі між полотняним товариством, медаль і срібний хрест врочисто висвічували на чорному солдатському мундирі, обіперся на палюгу, уважно слухав, як старий лис земський усовіщав сел'ян. Отерпла скалічена нога навіяла страшні згадки, потемніло в очах, на лицемірну річ земського Охрім запально відказав:
— Нащо затіяли чавунку на чужій землі? Ми хочемо крові? Ось, дивись, де я ноги позбувся? Сотні тисяч наших братів кістьми полягли на Далекому Сході! А тюрма, голод, болізнь скільки поглинули? Ще мало, вже ополченців забирають? Нащо генерала Струкова прислали? Китайська земля навіщо нам? Гнилими пароплавами, старими гарматами схотіли японця звоювать? А тоді знов село податками задавлять? А жить із чого? Землі де взять? Хіба ми хочемо крові? Маньчжурія потрібна нам? Ще мало казнокрадам поживи?
Правдива річ односельчанина прийшлася людям до душі. Надивився, натерпівся горя, ноги позбувся, пристрасно, гнівно сказав про людські жадання.
Захар з Грицьком виразно перезиралися — прибула поміч на село! Стражник Назар Непряха здивовано вертів довгою шиєю, не міг осягнути: в одній роті служив з Ох-рімом, як призвали — затурканий, невдалий солдатик з калавурні не вилазив. Осмілів, бунтливого духу набрався де він? Мамай, Мороз прихильно кивали на Охріма, сопли від вдоволення — спасибі за гостре слово, за всіх сказав, не сподівалися. Всі з прихильністю позирали на Охріма, що з хвилювання аж зарум’янився,— суворий, виснажений. Хазяї втішалися, відмовчувалися, ховалися за бідняцькими спинами, щоб перед високим начальством не бути в неславі. Душова кабіна і ванна.
Земський відчував свою несилу перед сходом, що в один голос нарікав на правителів, грозив розправитися з панами. — Сам цар — ворог народу! — безбоязно твердили рідкі голоси. Щедра сьогодні на слово громада! Урядник Чуб — чи він не знає, що йому діяти? — і стражник Непряха кидалися на голоси, та хіба проб’єшся крізь людську гущину? Здавили, стиснули, мало ребра не поламали, стражник з урядником ледве вибралися, переводили дух. Легковірно поткнулися в збаламучене середовище.
Земський бачив — не врозумити ніяк людей, затуманили голови земля та оратори. Якби до всього дослухався — весь мир треба запакувати в тюрму. Не скорялася людська думка ні перед яким доводом. Вигуки все густішали:
— Всі ми тепер лихі!
— Лихі та лютії
— Вся країна бунтує!
— Розплющила очі!
Загрозливі наміри — треба панам землю покраять! — найдужче непокоїли Добросельського, бо тут разом ставала небезпека і для власного володіння. Великі заходи для благосостоянія імперії, селянського сословія... Земський твердив, що краще людям пождати на новий земельний закон, аніж чинити заколоти. Бунти до добра не доведуть, честь і заслуга людям, коли за землю не буде пролито каплі крові, коли земельна справа буде розв’язана любо-мирно. Земський тут додав, що і кріпосне право відпало, як тільки цар видав новий закон. Земський закликав до порядку людей, морочив голови, може, кого і переконав би, обдарований красним словом, може, збудив би віру в закон, силу, так, на лихо, вчитель Смоляк устряв, розвіяв ті заміри, вказавши, що царя змусили кріпосне право одміпити! Схвальні вигуки пересвідчили земського, що люди цілком на віру сприйняли слова вчителя. Закляття проти крові, мирна заповість не привели ні до чого, лише розпалили, розтравили людські пристрасті.
Мало того, лукавий чолов’яга, Захаром звали, вдаючи з себе нетямущого, почав допитуватися: хіба одмінили кріпосне право? Коли, що? Вражався, дивувався, перечив, згадував злужжя, сінокоси, ліси, дороги, оренду, ставок, глинище,— за все відробляй, панові кланяйся, до своєї землі доступитися ніяк, за в’язку вітролому з жінок спідниці здирають, не тою дорогою поїдеш — колеса рубають, економія з людей тягне жили, вже і руки від одробітків.