— І щоб людей пан пустив! — наказували старшині.

— І щоб в економію зразу їхав він,— наполягало стовпище,— і старшина мусив скоритися тій вимозі, хоч свої снопи він завчасно позвозив, людьми поле вправив. Та орати, сіяти і йому не з-під руки.

Мало не поночі Роман Маркович прибув в економію, за ручку поздоровкався з економом. Затишно клекотів самовар, старшина сидів за столом, відрадно пив, сьорбав запашний чай, дізнався, що все обійшлося добром, обіцяв з людьми договоритися,— правда, не з легкою душею, тепер не виженеш їх, щоб викосили панський берег. Про Павла, що запертий у льоху сидить, нічого втішного старшина не міг сказати, облаяв навіть, назвав бунтарем, людей каламутить... Звісно, від старшини залежала доля хлопця. Калитка міг його захистити, вирвати. Та хіба Павло мало допік старшині? Повчити не завадить хлопця, щоб затямив, закаявся лихословити на хазяїв, вдасть, порядки, бо вже в печінки в’ївся. Непокірні люди стали — на що Захар і той осмілів, скрізь горло рве — сам старшина збирався скрутити хлопця. Чи в Павла нема спільників? Почім знати, хто старшину спалив? А тут така нагода...

Старшина вертався з тривожними думками. Хоч виклопотав людям дорогу, ні штрафу, ні суду громаді не буде, та люди, Калитка знав, не подякують старшині, що згодився на вимоги економії. Та що було діяти? Догодиш людям — панові. лихий будеш, догодиш панові — людям лихий. Вже і без того ремство, скарги, нарікання сиплються старшині на голову. Якби хто знав... Калитці самому поміщик Харитоненко як трясця немилий. Та в пана сила.
Заробітчани розмістилися на плугах, закурювали, обсіли Павла, що збирався з думками — як він стане з економом Чернухою до розмови, що скаже і яку поведе річ... Заробітчан зацікавив цей пошарпаний, але спокійний хлопець; дехто, може, і знав його або стрічав. Заробітчани виявляли обізнаність з усіма звичками начальників. Економів суд .бистрий, строгий, гірше, якби попав він до рук старшого, прикажчика Гаркуна. Русявий паруб’яга Хведь, криючись від стражників, розповів про такий випадок.

Надвечір прийшла чепурненька молодичка. «Пустіть корову,— просить,— лановий зайняв, на панській толоці паслася». Під неділю люди вправилися рано, посходилися до контори за грішми. Грала гармонія, вже дехто встиг і чарку витягти. Хіба довго? Корова цілий день у хліві стоїть, молодичка Гаркуна просить, щоб пустив корову до теляти. Прикажчик веселий був — видно, вгостив хтось,— не хотів корови пускати. «Потанцюй,— молодиці каже,— тоді пустю...» Гукнув гармоніста, зібралася челядь, молодичка танцює подолянки, а сльози течуть, у хліві корова реве, проситься до теляти. «Дядьку, буде вже,— просить прикажчика молодиця,— в мене ноги болять, я ж орала».— «Іще одної,— прикажчик каже,— тоді пустю». Гармонія рипить, грає, челядь регоче, молодиця танцює, дома дрібні діти ждуть, теля голодне, боки запалі... Плугатарі вийшли з контори, оступилися за жінку, впросили прикажчика, повели на чарку, молодиця повела корову.

На кожнім хазяйстві, Павло знає, єсть навісні прислужники, що їх пан наймає, годує, платить, щоб охороняли економії, страхали непокірних, бо вже людям терпець уривається. Доки нам робити на пана, що позахва-чував сільські землі, знущається з людей?

Позатягало турботами лиця, заробітчани скупчилися навколо Павла — ні для кого не новина, що вже прокльонами, наріканнями, гнівом на пана повна кожна хата, борозна, серце... Треба, щоб люди розірвали панські окови, пробудилися села, повстали на панів. Сміле слово западало в голови, дивно тривожило — відважний хлопець, із стражниками бився...

Вже коли засвітили огні, Мороза покликали до економа. Павла стражники, з допомогою челяді, заперли в камінний льох. Це далося нелегко. Хлопець одбивався, пручався, мотав людьми, розлютував стражників.
І замість подяки — шкоду роблять? Доведеться вдатися до закону, написати земському, справнику... Безперечно, найбільш влетить старості, який, замість того щоб доглядати за порядком, сам порушує закони. Економії треба орати, сіяти — ждатимуть, поки селяни вправляться?

Не доводиться говорити — Лука Овсійович вкрай збентежений погрозою економа. Нема чого? Коли земський, справник дізнаються, візьмуться за що справу, добра не жди. Хто за нього оступиться? В оборону хто стане? Закон на чиїй стороні? Хіба Харитоненко помилує, подарує за збитки, за те, що селяни порушили економичеське право? Громада сліпа, німа, хіба їй з поміщиком судитися? Хіба не відомо, чию руку суд держить — пана чи селянина? Чий суд? Старшина — що? Земський тупоне ногою — і старшині заціпить.

В цю хвилину мовби станув туман, в голові старости вияснилося... Будь-кого іншого, може б, і застрахав економ. Та не старосту! Лука Овсійович не позбувся слова, не віднялася йому річ, він виразно попросив економа не гніватись, не судити їх, полагодити цю клопітливу справу миром,— здавна в злагоді жили з економією люди і далі житимуть. Тупцював, кланявся, благав староста економа, щоб не сердився.

Звісно, економ теж не без серця, насупив кошлаті брови, думав, як зарятувати людей, з біди вивести. І надумав. Хай буде так. Економ може навіть дозволити зробити колію через оранку, себто через панську ниву...

Лука Овсійович при тих словах прояснів...

Економ говорив твердо, ясно. Він не заборонятиме, щоб люди переїздили через поле. Щоб не обминали хтозна-куди, не мотали скотину, не крутилися, часу не гаяли... Хай тільки громада викосить економичеську отаву над Пслом, складе в стоги, впорядкує, тоді хай їздить собі на здоров’я...

Лука Овсійович при тих словах схмарнів, насупився. Знов відробітки, люди знов клястимуть старосту — своя робота хай згорить, ідіть панові траву косити, своє хай стоїть, сохне, пропадає... Кому яке діло? Проте і міркувати тут нічого. Ще трохи поторгувався староста, договорився про дні і межі, дав свою згоду, подався поночі полем...
иків, позбутися роботи, накликати біду на свою голову? Воловик, токовий, клюшник, снарядний — ті зразу прийшли стражникам на поміч, хоч у них і полетіла цегла. Та хіба розбереш, хто кидав? Тяжким засувом закрили за Павлом двері, клюшник повісив велику колодку, а ключ дав стражникам. Заробітчани розбрелися з гнітючими почуваннями, думками...

Чого вже натерпівся, наслухався Лука Овсійович від економа, тяжко переказати. Низенький, кругленький економ розлігся в кріслі на ганку, клекотів, мов той самовар, розносив старосту. Лука Овсійович розводив дужими руками, м’яв шапку, нерішуче виправдувався: він бачив слід від коліс перед собою, там ріллі вузька смужка, переїхав, він перший, чи що? Згодом староста набрався смілості, досить рішуче відказав економу: Ванна у ванні.

— Адже громада, Александра Степанович, і поорала, на жнивах одробила оренду, ще й грішми доплатила, тепер людям треба копи звезти, а там орати, сіяти — і переїхать не можна? Десять верст гаку давати через вузьку смужку? Ви знаєте, які тепер людські коні, кращих забрали під японську війну... Півсела одним конем хазяйнує. Коли люди вправляться? Незасіяні, непоорані ниви будуть...

Староста знав — від громади влетить йому, як дізнаються люди, що пан заорав дорогу, чимало доведеться прикрих речей, гірких докорів наслухатися. Знеславлять знов на все село старосту, як було вже не раз. Хіба людям що? Відки не звалиться — одбувки, податки, оренда, відробітки — ліс чухрати, дороги справляти,— все на голову старості... Мовби він сам ті закони вигадує... Люди вже не знають, що їм діяти, закрутилися зовсім. І тому перед економом староста осмілів: страх перед громадою примусить людину до всього.

Розгнівав економа непокірним словом Мороз. Замість того щоб шанувати єкономичеський труд, вони заподіяли збитки, затовкли ріллю?! А там зачнуть скирти розтягувати, ліс рубати, землі захвачувати?! Посягатимуть на економичеське добро? Ще не навчили їх розуму? Ще мало в Сибір, у тюрми позаганяли, нагодували землею? Вже досі і черви поїли! Мало їм добра економія зробила, допомагала? Де б їх скот ходив, де б вони сіяли? Взимку позамерзали б, якби не Харитоненків ліс.