Чумак з шанобою поставився до слів старшини, пересвідчився — велике діло старшина. Що спромігся би сам Чумак вдіяти? Чи послухав би його батюшка? Знатного родича доля Чумакам послала, і через те Іван Чумак помітний чоловік у громаді віднині.

Орина в хатині стояла, безпорадна, беззахисна, разили серце дівчині сповнені пихи речі старшини.

Лукія дочці наказує — виходь, на свекра подивися, хай і на тебе погляне, сам старшина ріднею нам стає, чого ще в світі від бога ждати, люди достойні, не знати, за що нам щастя випало...

Перед очі ненависного Калитки мусить стати Орина, із нудьгою натягує нове вбрання. Лише мати, що стояла над душею, могла присилувати дочку... Хмарпа, непривітна, переступає поріг, тричі вклоняється, як водиться, цілує свекрові руку,— хто посміє порушити материнську науку, зламати людський звичай?

Старшина осоловілими очима на дівчину дивиться, промовляє ласкавим словом:

— Це моя невістка така? Чи ти ж мені відробиш двадцять п'ять рублів, що за вінчання дав батюшці? — поспитав старшина, безперечно, в жарт. Треба щось сказати людині.

Замість того щоб сприйняти безневиппо слово старшини, як належить пристойній дівчині, Орина зпітилася, кинуло в жар дівчину, образа й огида мутили душу...

— По строках ходила, в економії батькові оренду відробляла... Ще й тут доведеться? — крізь сльози промовила, із плачем відказала, вибігла з хати, навіки острамила батька, матір. Іван Чумак складав провину перед старшиною, обіцяв батьківською рукою провчити дочку, вибити непокору з неї.

Старшині, проте, зрозуміло і без слів — з поволі заміж дівка йде, тож і буитується...

Отже, дійшли згоди Чумаки із старшиною, з чого, здавалося, і хата звеселіла. Аж на душі полегшало. Не чужий чоловік тепер Чумак старшині — якась там звичайна податна душа! Із знатним родичем Чумака доля звела.
Калитка на весілля заколов кабана, осмалив, кожухом укрив, щоб упарився, щоб сало притомилося.

Сніжок в’ється мрійно, ліниво, заслав світ, вигулює гайвороння, благосний день, чудесна пора кабанів колоть...

Другого ж дня Лукія зі врочистою душею носила в Лебедин шить юпку дочці, не просту черкасипову чи ситцеву, а ламбокову. Наказувала кравцеві, щоб пошив простору, з довгими полами.

— То нащо? — перечила Орина.

— Побачиш,— строго відказала мати.

Видно, невтямки дочці.

Така гадка — дитя найдеться, щоб огортати полами...
За батьком Яків порішив одвідати молоду — не так молоду, як перед Чумаками треба було придобритися, а при нагоді поговорити і з Ориною.

Треба сказати, що Чумаки люди бувалі, знали, як повестися із знатним зятем. Чумаки радо стріли дорогого гостя, пе знали, де його посадити і як шанувати. Проте пригощати не стали. Розпитавши про здоров’я паніматки, сестри, про хазяйство, Лукія раптом згадала, що їй треба навістити хвору сусідку. Чумакові треба дати коням вівса. Подалися з хати.

Небезпечно, правда, і залишати молодих, щоб, бува, зпов дочка пепристойно із Яковом не повелася, не налихословила, як свекрові. Проте хто не знає, хіба при бать-кові-матері язика розв’яжеш?

Яків зостався на самоті з Ориною, яку скоро запряже... Сласно роздивлявся округлі дівочі плечі, налиті груди своєї майбутньої жінки. Помутилося в голові йому, і серце прудко забилося. Такого ще не було з ним. Це не вечорниці, де можна було як завгодно із дівчиною повестись. До того ж Орина не просто дівчина, а молода, наречена, неділею побратися мусять.

Орина, мовчазна, хмура, за дівочою звичкою вишивала па полотні.

Лихо знає, як ту дівчину розважити, щоб залишити по собі добру згадку. Щоб забулися всі незгоди, прикрості, що поставали на досвітках. Мало недругів у Якова, що намагалися ввести його в неславу! Павло перший радий поглузувати з Якова.

— Лучче б мені гіркий полин їсти, ніж іти за Якова! — вперто веде своє дівчина.

Ось і вгадай, чим принадити дівчину і що їй треба...

Старости дівчину повчають: не вона перва заміж іде, звіку з батькової волі дітей женили, віддавали, живуть люди, плодяться, своїх дітей так само споряджають. Було б коло чого — земля, скот,— а кохання завжди прийде. Яке кохання, коли ні свиняки, ні коров’яки?

Лукія, щаслива мати, старостів шанує, припрошує:

— Закусюйте, Остапе Герасимовичу, спасибі вам. Може, в нашій господі щось та не так? — Тоді, подумавши, додала: — Якщо буде свекруха Орину лаять за роботу — очі заплюю! Якщо за красу — нічого не скажу. Орина ще підлітком корову доїла, сіно косила...

Лукія мов знала, мов ждала дорогих гостей, хазяйський хліб спекла, перемінила, ще й засльозилась по дочці:

Яків мовчав. Орина не промовила слова, заполоччю настеляла якісь пелюстки — часом не маніжку Павлові вишивала?

Не кожен, звісно, спроможеться дівчину бодай розговорити, не то що розвеселити. Особливо коли дівчина закусила губи, нудиться, ніяк не одірветься від полотна.

По довгому, тяжкому роздумі Яків, позирнувши у вікно, вимовив:

— Завтра буде сніг...

— Може, й буде,— мляво відповіла дівчина.

На тім розмова увірвалася, настала знов нудна тиша. Що Яків мав діяти? Він не найшовся, що сказати, а дівчина, мабуть, навмисне сама не починає розмови: вивіряє його, чи що?

Несміливим, правда, Яків ніколи не був, проте трапляються дивні випадки в житті, коли людина чманіє, голова наче набита клоччям і язик якийсь неповороткий стає. Зрештою, Яків таки надумав.

— А тепер ваш собака мене не рве,—з полегкістю сказав він.

На цей раз дівчина промовчала — певне, не знала, що сказати, соромлива якась.

Орині стало не по собі, і вона ні з того ні з сього дає Якову в*руки полотнище. Яків як узяв те вишивання, як зачав розглядати, не знаючи, що із ним діяти, як зачав милуватися,— краще б він крізь землю провалився!

Тоді як зачав шапку то насувати, то знімати — сиву, зіньківську, з великими кучмами шапку, то зазирати у вікно, то на лавці совгатися... Несподівана думка запала йому в голову, і він спитав:

— А ваш кабан їсть добре чи перебирає?

На цей раз дівчина не змовчала.

— Якове, чи не пора тобі додому? — нагадала.

— Ай справді,— схаменувся Яків, натяг сиву шапку, подався з хати, за порогом наче на світ народився. До чого душна хата, примхлива дівчина. Аж упарився, поки висидів у хаті. Легше було б гній накидати чи пеньки корчувати. Ось і розбери, як із дівчиною повестися. І що дівчині треба.

Яків брів додому з пригніченим почуттям.

Нелегко буде, дівко, справитися з тобою. Проте Яків знав: як би дівка не ворожила — по її не буде.

Чумаки, що повернулися до хати, не могли нічого розгадати, бодай вирвати слова в дочки. ванна Львів.