Всі, хто стрічав, віталися до нього, ще й довго дивилися вслід. Лукія півдня в церкві вистояла, втоми не чула, на диво легко в снігу пливла, прихильними очима поглядала на чоловіка.
Всю дорогу співали півні, хвилювали Чумака. Мов і буденна птиця півень, а скільки врочистого дива розливає навколо... Враз теплішає світ, душа вияснюється, сповнюється святковим почуттям, людина не відчуває землі під собою, мов не в снігу бреде, а витає над землею. ІДо тільки не діє з людиною ота химерна птиця!
Несподівана новина збудоражила Чумаків. Сам веле-можний господар на все село Остап Герасимович Мамай, що він старостою в церкві, і ще з ним статечний господар Лука Овсійович Мороз, що він сільський староста, розмовляли сьогодні з Чумаком, як із рівним, на очах усього миру. То, було, не помічали ніколи, хіба як треба платити подать чи стягти що-небудь, а сьогодні самі перейняли, поручкалися, забалакали. В церкві ще, з тарілкою йдучи в обхід, Чумака примітили, сказали, щоб заждав після служби, поважне діло є.
— Радій, моя дитино, скоро старости прийдуть,— велику новину мати дочці сповістила, щаслива така.
Батько з гордістю визначив:
— Всі багаті двори проминув Калитка, до нас завітає...
Орині потемніло в очах від тої вістки, вікон не побачила, отерпла вся, серце заніміло, відчайдушно скрикнула:
— Матінко, та прив’яжіть мені камінь до шиї, не піду я за того Якова!
Краще б вона того на казала, не гнівила батька, що не похвалив за ті слова дочки. Вона, певне, ще досі Павла з голови не викинула? Чи в неї є глузд? Павло сам собі ладу не дасть — женитися! Там перезимує, там перелітує, по хазяях товчеться.
Болісно стривожилась Орина, запливли очі туманом, хвилину не могла нічого збагнути, давило горло, дівчина мінилася в лиці, хвилювалася.
Не піде вона за Якова! Набралася слів, озлилася, лихословила. В його і вуха стримлять, клишоногий та білявий, кислоокий та малорослий, плесконосий та худий, безбровий, щелепи стягло, і гугнявий, і головатий, ще й недотепа, недорікуватий, на людях посміх! — цілком спотворила дівчина хазяйського хлопця. Ванна у ванній - Львів.
Обридлий, огидлий, осоружний він їй! Несподівана злива слів упала на очманілу батькову голову. Подумаєш, велика шана! Ні одна дівчина не стане водитися з ним, тому і обминув інші двори Калитка, ніхто не піде, найубогіша дівчина і та не схоче. Хто не зна скаженої Терегерки?
Батько перемінився на лиці. Схмарніла мати. Непокірна дочка розпустила поганого язика, посміла таке звести на хазяйського хлопця, що його батько старшиною, а дядько старостою в церкві, почотні люди. За кого ж тоді віддавать її, за свинопаса?!
Дочка хотіла сказать, певне, знов щось непристойне, та батько не дав розкрити їй рота.
— Цить! Ні пари! Батько я чи ні! Маю право над своїми дітьми? Скажу умри — вмирай!
Багато і слів тратити не став на неслухняну дочку.
Мати, довга Лукія, наставляла, корила дочку. Добра їй хочуть, дочка вперта, нерозумна, нехтує щастя своє. Яків з ціпом не буде ходить. Чи вона сама собі вже хлопця найшла? Як сміла без батька, матері? Кого питала? Яків — хазяїн. Він і плотникувать зучений. Стук-гряк — п’ятак. А хіба то хазяїн, що на п’яті крутиться? Б’ється, буянить... Воші сорочку об’їли... До вісімнадцяти год дівка в красу, а там перестарок — хоч за голого, хоч за вдівця виходь, дівко, ще й добре, як візьме... Саме пора прийшла, люди з роботами вправилися, синів нюнять, дочок збувають. А вже біднякові ніколи женитися — поки грошей позичить чи в екопомії заробить...
Хто дійсно співчував Орині, так це дід Савка, що на печі парив хворі кістки. Стогнав та вертівся, не осмілився в оборону стати, старий уже він, однаково син не послухає, тільки біди на свою голову накличеш. Та ще сестричка Марійка, дівча, що в хатині на піл забилася, примовкла, посмутніла, з острахом дивилася, як батько на старшу сестру гримить, лає, силує заміж за остогидлого Якова. Така сама доля і Марійки не мине, жалко сестри стало, себе і, може, ще когось, і на світ дивитися не хочеться, гірка дівоцька доля... Брат Максим теж не мав права голосу в сім’ї, десь повіявся з парубками. Нікому захистити, оступитися. Орина мучилася,— хоч би Павлові переказати, яке нещастя звисло над нею. Давно чогось сподівалася. Душа чула... Змій бігав за пею — сон снився...
Іван Чумак довго і не думав. Дочка що? Чужий робітник. Рве з дому все...
Отже, треба вигідно дочку видати, породичатися з людьми хорошими. Домашнім батько переконливо доводив: «В достойному кружку б жили, і нас би понімали... Калитка — знатний родич, витягне і нас в люди. І ми між люди вийдемо. Громада б нас поважала, на храму, на сходці — скрізь шана. А то сидиш, як кріт у норі». Приємні картини розкривалися перед Чумаками, приємні дні, сподіванки. Люди втішалися думкою. Так неслухняна дочка все на шкоду робить. Хай тільки посміє!.. Ворога нажить? Спробуй тільки Калитці відмовити, не підкоритися, не рад будеш, що й на світ народився. Спопелить, зігне, зітре, сила яка, хутори, села під його рукою, громада, ліси, землі, він і податі стягує, громадським добром відає, касу дає, зерно в позику, штрафи наклада, в холодну садить, він і з земським знається, в самого Харитоненка на оці, старшина все може — дати тобі жисть і на той світ спровадити, в Сибір загнати. Чумакові сила змагаться з старшиною?
Що мала діяти Орина? Безпорадна дівчина в серці сво-му давно милого носить. Залякана батьковими погрозами, вперто крізь сльози своє твердила:
— Не піду я за нелюба...
— Я тебе не благословлю! — пригрозив батько на те.
— Без материного благословення тобі долі-щастя не буде,— додала мати.
Дочка жахається тої страшної погрози. Вже краще в дівках сидітиме. Батько напустився на дочку, цілком збентежив: чи вона довго думає на його шиї висіти?
В розпачі дочка матері доводить. Страх, огида, біль у серці. Всім байдуже до того. Дочка хоче матір вблагати. Краще вона знов в економію піде, в строк найметься, зароблятиме, коли дома тягарем висить. Там Терегерка загризе, зацькує, заїсть.
Мати не хвалить дочку за ті слова. Посміла озватися глумливо про паніматку! Чи вони допустять, щоб Чумакова дочка по хлівах валялася, по економіях тинялася? Буде вже, відробила своє. Тепер є нагода зажити по-люд-ськи, багатий чоловік сватає, на іншу — вчепилася, не одірвав би! Чи матері не жалко своєї дитини? Догоджатиме свекрусі, слухняна, роботяща дочка зуміє прикорити свекруху. Молода, недосвідчена дівчина не знає свого щастя. З лагідним словом мати звертається до дочки.
— Іди, дочко, послухай мене, ти там, як утя на воді, будеш.
— Не до серця він мені.
— Звикнешся. Я теж не своєю волею вийшла, та в згоді живемо. Павло твій голий, босий.
— Дроги з кладдю підважує...
— То пусте. Очеретяна хата в нього, оситнягом обставлена, щоб тепла була, сіни без стелі, бовдур до берестка прив’язаний, щоб не хилився, ні хліва, ні комори. Повітка — небом накрита. В хату зайдеш — скрізь тече, по стінах, грубі, з бовдура сажа пахтить, чадний дух спира легені,— люди ходять, бачать. Занапастити життя хочеш? В роду нікому щастя не було. То кінь здохне, хата згорить, надірветься хто-небудь. Захар Скиба завжди по Донах ходив, дід Івко вівці пас. Павло теж по людях вештається. Шило та віник — усе хазяйство...
Слова матері ще більшого жалю дочці завдали, ще миліший Павло став: із злиднів не виб’ється ніяк. Орина гадала — в поміч стане...
Дівчина побачила — нема порятунку в хаті цій. Надії нема. Непохитна батьківська воля. Що їй діяти? Безумств во, страх і ненависть в очах... Серце розривалося. Не скоритися — батькове право, сила, однаково примусить. За нелюба йти — ще тяжче. Що його діяти? В нестямі дивилася на образи, лиця, стіни. З лементом кинулася з хати — рідний куток кривди та знущання! — завила, заскиглила.
— Я вас прокляну! — не своїм голосом завищала.
На мороз, на вітер, на волю хотілося вибігти, заритися
в сніг, пропасти, аби вирватися з остогидлої душної хати. Батько стеріг дочку, настиг на порозі, за волосся вхопив, ременем огрів, різав повне тіло, дочка зойкнула, звивалася... Озлився, лютував Іван Чумак, аж засапався, так по-лосував дочку, ще й пряжкою, примовляючи:
— Я тебе благословлю! Я ж тебе в рукаві, в сіряку привіз, як родилася в полі! А тепер ти не будеш коритися мені?
...Сполохана Марійка в куток забилася, плакала, дід Савка стогнав на печі...
Жахалася мати, собі плакала,— осмілилася дочка страшне слово мовити на батька. На сповіді перед батюшкою щоб покаялася, спокутувала гріх тяжкий. Зробити ванну У Львові.