Всі, хто стрічав, віталися до нього, ще й довго дивилися вслід. Лукія півдня в церкві вистояла, втоми не чула, на диво легко в снігу пливла, прихильними очима поглядала на чоловіка.

Всю дорогу співали півні, хвилювали Чумака. Мов і буденна птиця півень, а скільки врочистого дива розливає навколо... Враз теплішає світ, душа вияснюється, сповнюється святковим почуттям, людина не відчуває землі під собою, мов не в снігу бреде, а витає над землею. ІДо тільки не діє з людиною ота химерна птиця!

Несподівана новина збудоражила Чумаків. Сам веле-можний господар на все село Остап Герасимович Мамай, що він старостою в церкві, і ще з ним статечний господар Лука Овсійович Мороз, що він сільський староста, розмовляли сьогодні з Чумаком, як із рівним, на очах усього миру. То, було, не помічали ніколи, хіба як треба платити подать чи стягти що-небудь, а сьогодні самі перейняли, поручкалися, забалакали. В церкві ще, з тарілкою йдучи в обхід, Чумака примітили, сказали, щоб заждав після служби, поважне діло є.

— Радій, моя дитино, скоро старости прийдуть,— велику новину мати дочці сповістила, щаслива така.

Батько з гордістю визначив:

— Всі багаті двори проминув Калитка, до нас завітає...

Орині потемніло в очах від тої вістки, вікон не побачила, отерпла вся, серце заніміло, відчайдушно скрикнула:

— Матінко, та прив’яжіть мені камінь до шиї, не піду я за того Якова!

Краще б вона того на казала, не гнівила батька, що не похвалив за ті слова дочки. Вона, певне, ще досі Павла з голови не викинула? Чи в неї є глузд? Павло сам собі ладу не дасть — женитися! Там перезимує, там перелітує, по хазяях товчеться.

Болісно стривожилась Орина, запливли очі туманом, хвилину не могла нічого збагнути, давило горло, дівчина мінилася в лиці, хвилювалася.

Не піде вона за Якова! Набралася слів, озлилася, лихословила. В його і вуха стримлять, клишоногий та білявий, кислоокий та малорослий, плесконосий та худий, безбровий, щелепи стягло, і гугнявий, і головатий, ще й недотепа, недорікуватий, на людях посміх! — цілком спотворила дівчина хазяйського хлопця. Ванна у ванній - Львів.

Обридлий, огидлий, осоружний він їй! Несподівана злива слів упала на очманілу батькову голову. Подумаєш, велика шана! Ні одна дівчина не стане водитися з ним, тому і обминув інші двори Калитка, ніхто не піде, найубогіша дівчина і та не схоче. Хто не зна скаженої Терегерки?

Батько перемінився на лиці. Схмарніла мати. Непокірна дочка розпустила поганого язика, посміла таке звести на хазяйського хлопця, що його батько старшиною, а дядько старостою в церкві, почотні люди. За кого ж тоді віддавать її, за свинопаса?!

Дочка хотіла сказать, певне, знов щось непристойне, та батько не дав розкрити їй рота.

— Цить! Ні пари! Батько я чи ні! Маю право над своїми дітьми? Скажу умри — вмирай!

Багато і слів тратити не став на неслухняну дочку.

Мати, довга Лукія, наставляла, корила дочку. Добра їй хочуть, дочка вперта, нерозумна, нехтує щастя своє. Яків з ціпом не буде ходить. Чи вона сама собі вже хлопця найшла? Як сміла без батька, матері? Кого питала? Яків — хазяїн. Він і плотникувать зучений. Стук-гряк — п’ятак. А хіба то хазяїн, що на п’яті крутиться? Б’ється, буянить... Воші сорочку об’їли... До вісімнадцяти год дівка в красу, а там перестарок — хоч за голого, хоч за вдівця виходь, дівко, ще й добре, як візьме... Саме пора прийшла, люди з роботами вправилися, синів нюнять, дочок збувають. А вже біднякові ніколи женитися — поки грошей позичить чи в екопомії заробить...

Хто дійсно співчував Орині, так це дід Савка, що на печі парив хворі кістки. Стогнав та вертівся, не осмілився в оборону стати, старий уже він, однаково син не послухає, тільки біди на свою голову накличеш. Та ще сестричка Марійка, дівча, що в хатині на піл забилася, примовкла, посмутніла, з острахом дивилася, як батько на старшу сестру гримить, лає, силує заміж за остогидлого Якова. Така сама доля і Марійки не мине, жалко сестри стало, себе і, може, ще когось, і на світ дивитися не хочеться, гірка дівоцька доля... Брат Максим теж не мав права голосу в сім’ї, десь повіявся з парубками. Нікому захистити, оступитися. Орина мучилася,— хоч би Павлові переказати, яке нещастя звисло над нею. Давно чогось сподівалася. Душа чула... Змій бігав за пею — сон снився...

Іван Чумак довго і не думав. Дочка що? Чужий робітник. Рве з дому все...

Отже, треба вигідно дочку видати, породичатися з людьми хорошими. Домашнім батько переконливо доводив: «В достойному кружку б жили, і нас би понімали... Калитка — знатний родич, витягне і нас в люди. І ми між люди вийдемо. Громада б нас поважала, на храму, на сходці — скрізь шана. А то сидиш, як кріт у норі». Приємні картини розкривалися перед Чумаками, приємні дні, сподіванки. Люди втішалися думкою. Так неслухняна дочка все на шкоду робить. Хай тільки посміє!.. Ворога нажить? Спробуй тільки Калитці відмовити, не підкоритися, не рад будеш, що й на світ народився. Спопелить, зігне, зітре, сила яка, хутори, села під його рукою, громада, ліси, землі, він і податі стягує, громадським добром відає, касу дає, зерно в позику, штрафи наклада, в холодну садить, він і з земським знається, в самого Харитоненка на оці, старшина все може — дати тобі жисть і на той світ спровадити, в Сибір загнати. Чумакові сила змагаться з старшиною?

Що мала діяти Орина? Безпорадна дівчина в серці сво-му давно милого носить. Залякана батьковими погрозами, вперто крізь сльози своє твердила:

— Не піду я за нелюба...

— Я тебе не благословлю! — пригрозив батько на те.

— Без материного благословення тобі долі-щастя не буде,— додала мати.

Дочка жахається тої страшної погрози. Вже краще в дівках сидітиме. Батько напустився на дочку, цілком збентежив: чи вона довго думає на його шиї висіти?

В розпачі дочка матері доводить. Страх, огида, біль у серці. Всім байдуже до того. Дочка хоче матір вблагати. Краще вона знов в економію піде, в строк найметься, зароблятиме, коли дома тягарем висить. Там Терегерка загризе, зацькує, заїсть.

Мати не хвалить дочку за ті слова. Посміла озватися глумливо про паніматку! Чи вони допустять, щоб Чумакова дочка по хлівах валялася, по економіях тинялася? Буде вже, відробила своє. Тепер є нагода зажити по-люд-ськи, багатий чоловік сватає, на іншу — вчепилася, не одірвав би! Чи матері не жалко своєї дитини? Догоджатиме свекрусі, слухняна, роботяща дочка зуміє прикорити свекруху. Молода, недосвідчена дівчина не знає свого щастя. З лагідним словом мати звертається до дочки.

— Іди, дочко, послухай мене, ти там, як утя на воді, будеш.

— Не до серця він мені.

— Звикнешся. Я теж не своєю волею вийшла, та в згоді живемо. Павло твій голий, босий.

— Дроги з кладдю підважує...

— То пусте. Очеретяна хата в нього, оситнягом обставлена, щоб тепла була, сіни без стелі, бовдур до берестка прив’язаний, щоб не хилився, ні хліва, ні комори. Повітка — небом накрита. В хату зайдеш — скрізь тече, по стінах, грубі, з бовдура сажа пахтить, чадний дух спира легені,— люди ходять, бачать. Занапастити життя хочеш? В роду нікому щастя не було. То кінь здохне, хата згорить, надірветься хто-небудь. Захар Скиба завжди по Донах ходив, дід Івко вівці пас. Павло теж по людях вештається. Шило та віник — усе хазяйство...

Слова матері ще більшого жалю дочці завдали, ще миліший Павло став: із злиднів не виб’ється ніяк. Орина гадала — в поміч стане...

Дівчина побачила — нема порятунку в хаті цій. Надії нема. Непохитна батьківська воля. Що їй діяти? Безумств во, страх і ненависть в очах... Серце розривалося. Не скоритися — батькове право, сила, однаково примусить. За нелюба йти — ще тяжче. Що його діяти? В нестямі дивилася на образи, лиця, стіни. З лементом кинулася з хати — рідний куток кривди та знущання! — завила, заскиглила.

— Я вас прокляну! — не своїм голосом завищала.

На мороз, на вітер, на волю хотілося вибігти, заритися

в сніг, пропасти, аби вирватися з остогидлої душної хати. Батько стеріг дочку, настиг на порозі, за волосся вхопив, ременем огрів, різав повне тіло, дочка зойкнула, звивалася... Озлився, лютував Іван Чумак, аж засапався, так по-лосував дочку, ще й пряжкою, примовляючи:

— Я тебе благословлю! Я ж тебе в рукаві, в сіряку привіз, як родилася в полі! А тепер ти не будеш коритися мені?

...Сполохана Марійка в куток забилася, плакала, дід Савка стогнав на печі...

Жахалася мати, собі плакала,— осмілилася дочка страшне слово мовити на батька. На сповіді перед батюшкою щоб покаялася, спокутувала гріх тяжкий. Зробити ванну У Львові.

Відновлення чавунних ванн у Львові. Тел. 096 15-15-934

На вікнах глухі, дубові віконниці. Некрути вимахували дужими кулаками, грозили потрощить, рознести.

Ні суда, ні розправи на некрута нема — казенні люди!

Назар Непряха помстився не одній дівчині, іцо не виявила прихильності до показного парубка. Бив вікна, мазав дьогтем ворота. Вранці люди їдуть на базар — враз видно, де гуляща дівка.

Некрутові все можна — йде на царську службу.

В Мамая зняли ворота, начепили на дерево...

В Мороза витягли на хату терницю...

Ой мати моя, не жени мене...

На що вже сумирний, низькорослий Охрім, непоказний парубок, ватяна шапка на ньому, латаний каптанець, стоптані чоботи, а й той, сповнений завзяття, па хитких ногах вулицею плентається, собі некрутських пісень виводить:

Ой піду я на могилу Та й розбуджу мать родиму:

— -- «Вставай, вставай, родима мать,

Дарма що рідна мати, вироблена, захарчована Жалійка, в ветхій хатині вишневий кисіль варить. Біля неї товчеться осмучена невістка: Охрім перед службою оженився — проворну, роботящу взяв жінку в поміч матері.

Бряжчить, тріщить, гримить, гуркоче... Гвалт, вереск, ревище... Йдуть некрути!

На базарі в Лебедині перетовкли горшки. Ще діди наші, бувало, на тих горшках виявляли своє молодецтво. Хто лише не виявляв... З козацької минувшини вславлений звичай. Чи один гультяй, бувало, ходив по тих горшках потоптом, на втіху людям? Щоб на ярмарку не побачить жодного дива?

В Буймирі з наказу старшини (теж треба голову мати) закрито крамницю, монопольку.

Як вернулись некрути з Лебедина, понакидали на плечі башлики — нерівня звичайним парубкам,— ходять, бродять, прощаються з білим світом.

Звісно, а хто вже з хазяїнів хоче задобрить некрута, щоб не бешкетував, не вішав собаку на воротях, не закручував двері в хаті, той вже рубля не пошкодує.
у холодну посадити Павла, хай краще не вертається. Захар приголомшений був, журилася мати, дід Івко бідкався: перед людьми неспокій, страмота, іншого не чуть було би — бурлака, безштанько,— хазяйський син, чи що? — завжди заведеться, бешкету наробить, нікому не змовчить, не зверне — біда! Захар ніяк не збагне: дома мовби покірний, все робить без відговору, матір жаліє, діда; мовби і не помічав за ним, щоб пив, бешкетував, як інші хлопці, та раз поважні люди скаржаться — так воно і є. Захар старосту просить, щоб змилувався, не садовив сина в холодну, може, треба буде покосить — Захар віддячить... «Хай тільки сукин син додому вернеться — ребра поламаю!..» Насилу ублагав Захар старосту. Лука Овсійо-вич здався, цілком уже по-сусідськи повів з людьми розмову про лихі порядки.

Цілу зиму сварки, бійки між хлопцями не влягаються, старі люди примічали — не к добру. Поки некрутів вирядили, набралися біди. Сумні картини пропливали перед очима...
Сікли дрібні дощі, густі тумани нависли над селом, повили все навколо, проймали до кісток — настала студена осіння пора.

Збаламучені парубкп тинялися вулицею, точилися на хитких ногах, збивалися в гурт, шапки на потилиці, душі розхристані. Парубки розчулені, по-братньому обіймалися, ставали посеред дороги... Не то пісні, не то плачі стелилися заболоченою вулицею. Довготелесний парубок Назар Непряха жальним голосом виводив, хлопці дружно рвонули, відчайдушно співали, аж заходилися:

Ой мати моя, не жени мене,

Не жени мене, не жури себе,

Бо візьмуть мене в некруточки,

Обріжуть чорне волосся...
Назар Непряха за верховода. Сива смушева шапка набакир, русявий пишний козацький чуб в’ється, полискує, вишневий пояс горить, вродливе лице палає — показний паруб’яга!

Все живе кидається врозтіч — некрути йдуть! Некрутові море по коліна! Нароблять бешкету — все минеться... Хто відає, що некрутова душа забажає?

Це ще дужче розлютило Якова: неприхований глум вчувався в тих словах. Яків погасив лампу — улюблений спосіб при всіх витівках. Коло печі вчинена діжа стояла. Яків вибирав тісто, на дівчат ляпав, позаляпував сорочки, лиця, стіни. То-то сміху буде, коли дізнаються на солі! Вереск, гвалт стояв у хаті. Жалійка просила, плакала — вчинила діжу хліб пекти, попереводили тісто, хліб святий, де вона тепер муки візьме, нема і на паляничку, совісті нема в них, з тими досвітками тільки збитки... Захистить стару нікому, сина Охріма взяли в солдати, давно вістки нема.,.

Зачувши плачі, зойки, нарікання, хлопці розпалилися, розперезалися, зачали бити горшки, ламати прядки, трощити все в хаті, знущалися з дівчат як хотіли, бо ж знали — минеться все їм безкарно. Навпаки навіть — потішатимуться завтра на селі, коли дізнаються про бешкет на досвітках, що хлопці вчинили.

Коли все було залякане, під піл загнане, ватага з вилясками, висвистами повиходила з хати, Яків грюкнув у раму дрюком, брязнуло скло, морозна пара пішла гуляти по хаті.

— Оце Орнні вікно бито! — сповістив огидний, п’яний голос.

Славнозвісні досвітчані звичаї — помста дівчині.

Дівчата посхоплювалися, затуляли подушками вікна, засвітили запасну лампу, жахнулися. Прядки побиті, шнури порізані, пряжа порозмотувана, прядиво позлипалося в тісті, все покошлане, позаплутуване, не можна найти краю, стулити докупи. Дівчата, посіпані, пошарпані, безпорадні, плакали, проклинали тих дурисвітів, розвозили тісто на сорочках, лицях. Дукарки сьогодні знов не поприходили, мовби знали, що хлопці бешкету нароблять...
не посходили синці, гулі, боки не постухали. Коли ж Павло з Максимом подалися в економію на поденну, а на досвітках були самі дівчата, гули прядки, курява стояла в хаті, п’яна ватага ввірвалася до Жалійки, бешкетували, дошкуляли, розправлялися з дівчатами. Найдужче казився Калитка Яків, приступив погрозливо до дівчат, став допитуватися, хто з ким сидів, гуляв. Маланку тонконогою козою обізвав, Орину — рябомизою, облаяв поганими словами. Дівчата збилися на полу, огризалися з хлопцями — між собою ворогують, а на дівчатах злість зганяють.

Некрути спогорда беруть той дар, не перегинаються перед господарем — беруть, щоб зробити приємність господареві, не інакше. «Гех, да нащо забирають нас в солдати?» — розпачливими голосами виводять.

Мамай теж не без голови: як не задобрить некрута — можуть наробить шкоди, як торік було. Взяли вулик з бджолами, принесли на досвітки, запалили онучу, зачали бджіл підкурювать: бджоли почадіють, а ми тоді поласуємо медом. А вічко закрить забули. Бджоли повилітали, як зачали сікти дівчат, хлопців — досвітки повтікали з хати.

Ще й не таке могло бути...

Старшина Калитка Роман Маркович нагонить острах на всю округу, а й той з некрутами повівся запанібрата.

— Хлопці, я вам на горілку дам, тільки не робіть неце-ремоніального нічого... Щоб воїнський начальник на вас не сказав...

Чим загадковіше висловлювався старшина, тим поважнішою ставала його річ. Здавна ведеться — незрозуміле слово кого не приголомшить? Хто відає, яке значення закладено в тому слові? Проте треба сказати, що навіть це неосяжне речення не справило на новобранців належного враження. Диво, та й годі!

Назар Непряха йому в одвіт:

— Що ти мені зробиш? Я казенний чоловік! Закон весь у мені!

Люди мали нагоду пересвідчитися: завзятий некрут Назар Непряха! Ванна у Львові. Такий може дослужитися до чого!

На Івана Золотоуста виряджали некрутів. Сундучки за плечима, обв’язані полотном, а слідом жалі, а слідом плачі. Насумрені некрути плутали ногами, журливими голосами виводили:

Тоді, мати, заплачеш,

Як у строю побачиш!

Гей, гей, доле моя,

Де ж ти водою заплила?
Помстилися хазяйські хлопці скоріше, ніж то дівчата сподівалися.

маканеця - це витвір крокодила

Гості знов пили, гуляли, споріднилися розчулені душі, плакали й співали веселих пісень, співали веселих пісень і плакали...
На ранок Лукія бідкалася:
В піч глянути не можна. Як тільки погляну на во­гонь, то мене мов над хатою підносить, на хвилях так і колиха, і голова обертом йде.

Зачесані в скобку голови, чорні чинарки, попідперізува­ні червоними поясами, вибивані штани, нові чоботи — го­лови оливою вилискували, горіли пояси, густо пахтіли дьогтем чоботи. Примітні хазяї Буймира поскидали сму­шеві шапки, на ключки обіперлися, задумані, суворі... На­проти дебелень цар промовляє до бороданів старшин, що ситі, дужі прийшли на поклін з хлібом-сіллю... Велика картина мигтить кольорами, сяє... Врочистий дух стоїть у присутствії, в поважній справі сьогодні люд зійшовся. Позаду стовпилось латане-перелатане товариство, свитки, сіряки, куцини, кошлате, зблякле — пояси не горіли, ко­жухи новою шкірою не пахтіли, тільки подекуди білий комірчин чистої сорочки виглядав, свідчив, що в миру випав небуденний день.
Осторонь стояли діди, покірні, гнуті, як та палиця.
Пара копей примчала під вікно, старшина із саней зла­зить. На конях не з валу наритники, а ремінні, на стар­шині не мильтонова чинарка і не черкасинова, а суконна синя, аж вилискує, підбивана не яркою, а хутром доро­гим... Вишневий пояс заслав повний стан.
Ввійшов у присутствіє старшина — люди поклонились. Звісно, не всім почесть, абикого наперед не випустять. Іван Чумак, приміром, стоїть у первім ряду, а де ж йому бути?
Надів медаль старшина, очі прикував — вища влада, закон, сила промовляли, відблискували в медалі... Стар­шина за стіл сів, а десятники, теж при медалях, по обидві руки при старшині стали.
Насамперед старшина спитав, чи всі люди зійшлися. Іван Чумак відповів, що всі. Старшині треба було щось веселе сказати зборам:
А Грицько Хрін тут?
Люди зо сміхом відказали, що тут.

Ну, повний сход! — відзначив старшина, збудив прихильність людську — запанібрата старшина з мирянами.

Грицько Хрін, що без нього не обходилася жодна сходка,— гострим словом він завжди разив, плутав хитрі заміри заможної верстви,— на дотеп старшини відмовчався, відхмурився, неприязно позирав на м’ясисті вдоволені лиця, смикав рудий вус. Весь задній кут теж не дуже тішився з дотепу.

— Господа сход! — звертається старшина до людей врочисто, поважно, не перший раз промовляє, знає, як казати і що казати. Повів і на сей раз змістовну річ про те, що треба громаді руководство обрати, але насамперед треба призначити виборних.

Це люди добре знають, обирають щороку від громади троє, громад на волость шістнадцять, через кожні три роки виборні сходяться, старшину обирають. Так повинно бути і сеіі рік. Важливий у житті села, вирішальний день, клопітлива година. Людям щастя випало — сам старшина обраний з підгір’я. Мамай, Мороз, Калитка — троє виборних — досі громадські справи вели, вирішували... Роман Маркович, безперечно, хоче людей позбавити зайвої мороки, він просто радить затвердити тих виборних, що вже єсть, вони знають порядок, не один рік при цім ділі, треба їх затвердити без тяганини та скоріш відгуляти цю важливу подію, спочити по трудах.

Що можна було сказати на слова старшини? Затвердити і з миром розійтися, вшановуючи виборних уже за столом. ^

— Согласні! — вигукував перший ряд, найбільш старався Іван Чумак.

— Хахі будуть! — схвалював пораду старшини перший ряд.

Треба знати, вигуки ті були надто рідкі, стояла сперта тиша, і зразу не можна було збагнути, мовчали люди на знак згоди чи просто мізкували над порадою — мовчанка тоді інше віщувала. Вже писар взявся за перо... Та є ще в миру неспокійні люди: старшина недарма згадав Гриць-ка Хріна — коли той на сходці, без колотнечі не минеться. Він і на сей раз подав думку («Господа сход!» — пристойно, досвідчено озвався до людей) — треба перемінити виборних. Доки Мороз із Мамаєм сільські справи захищатимуть? Хіба вже нема тямущих людей?